Григоріїв Никифор Якович

ГРИГО́РІЇВ Никифор Якович (09(21). 02. 1883, містечко Бурти Черкас. пов. Київ. губ., нині село Шполян. р-ну Черкас. обл. — 05. 08. 1953, Нью-Йорк) — громадсько-політичний діяч, вчений, педагог. Батько М. Григоріїва. Доктор соціології (1930), проф. Закін. Городищен. с.-г. школу (нині Черкас. обл., 1900), склав у Києві екзамени на вчителя рос. словесності повітових та міських шкіл (1904). У 1904–06 вчителював у Сквирі, Бердичеві, Літині, 1907–15 — у Кам’янці-Подільському. Водночас займався просвітниц. діяльністю та організацією нелегал. нац. громад. зібрань і об’єднань, зокрема був співкер. Кам’янець-Поділ. «Просвіти» і лідером місц. групи ТУП, друкував статті у часописах «Рада», «Маяк», «Світло», «Подольские известия». Протягом 1915–17 перебував на службі у рос. армії. На Всеукр. нац. конгресі (квітень 1917) обраний до УЦР, у липні 1917 увійшов до Малої Ради від фракції УПСР (був чл. її ЦК). Від листопада 1917 — голова Ради солдат. депутатів Київ. військ. округу, кер. культ.-осв. роботи Товариства ім П. Полуботка; у січні–лютому 1918 — Міністр освіти в уряді УНР. За часів Гетьманату П. Скоропадського, легально обіймаючи посаду зав. культ.-осв. справами Київ. губерн. земства, перебував в опозиції до існуючого режиму, займався нелегал. політ. роботою. Після розколу УПСР у травні 1918 очолив Організац. комітет Центр. течії УПСР, належав до провід. діячів Укр. нац. союзу. Від листопада 1918 — організатор і кер. Інформ. бюро Армії УНР. За часів Директорії — Міністр освіти (квітень, серпень 1919 — травень 1920). У листопаді 1920 емігрував у Польщу, від 1921 — у Чехо-Словаччині. Співзасн. і заступник голови Укр. громад. комітету в Чехо-Словаччині (1921–25), співред. ж. «Нова Україна». Входив до Гол. політ. комітету УПСР за кордоном (від 1932 — його голова). Був співорганізатором низки укр. наук. установ, зокрема Укр. соціол. інституту в Празі, де працював завідувач відділу народознавства і заст. дир. (1923–38). У 1938 виїхав до США, очолював укр. відділ радіо «Голос Америки» (1949–53). Як під час Визв. змагань 1917–21, так і в еміграції Г. дотримувався соціаліст. поглядів, визнаючи фундаментал. сусп. цінність демократії. Нац. емансипація України також була імперативом його політ.-ідеол. доктрини і, у його розумінні, тотожна суті націоналізму. Г. і політ. середовище, до якого він належав, сформулювали ідею нерозрив. єдності соціалізму та націоналізму, неможливості їх відособленого існування, якщо брати націоналізм як прогресив. ліберал. рух, поза шовінізмом. Г. належить помітна роль у розвитку та інституалізації укр. суспільствознавства, зокрема історії України, соціології, етики, теорії та історії міжнар. відносин, педагогіки.

Завантажити статтю