Воєнна стратегія

ВОЄ́ННА СТРАТЕ́ГІЯ  — складова воєнного мистецтва, що вивчає характер сучасних воєнних конфліктів і шляхи їх попередження, підготовку держави та збройних сил до відбиття можливої агресії, форми й способи ведення війни в цілому та воєнних дій стратегічного масштабу. В. с. є галуззю практич. діяльності вищого воєнно-політ. керівництва держави щодо попередження воєн. конфліктів, підготовки ЗС до можливої війни і керівництва ними під час ведення війни (воєн. дій).

Зміст В. с. залежить від вимог воєнної доктрини, стану воєнно-політ. і воєнно-стратег. обстановки, політ. мети, екон. й оборон. можливостей держави, рівня розвитку озброєнь і конкрет. завдань ЗС. Осн. теор. положення і завдання В. с., обґрунтов. воєнною наукою, не є постійними. Вони змінюються разом зі змінами, які відбуваються у соц.-політ., екон. і воєн. галузях всередині країни та у світі загалом, зокрема із впровадженням у ЗС якісно нових засобів зброй. боротьби окремі положення стратегії втрачають своє значення або набувають ін. змісту. Зв’язок стратегії і політики обумовлений сутністю війни. Політика визначає порядок підготовки до можливої війни, зумовлює форми і способи її ведення, забезпечує високий рівень морал.-політ. стану народу, створює сприятливі внутр. та зовн.-політ. умови для В. с. У свою чергу, воєнно-політ. керівництво держави використовує результати стратег. дослідж. для вирішення питань військ. будівництва, підготовки і ведення війни. Особливо рельєфно вплив В. с. на політику проявляється у ході війни: успіхи, досягнуті ЗС, створюють сприятливі умови для подальшого проведення політики; воєнні поразки та провали стратег. планів — ускладнюють обстановку, в якій доводиться діяти політ. кер-ву, а в окремих випадках навіть призводять до зміни політ. курсу.

Тісний зв’язок В. с. і воєн. доктрини зумовлений тим, що розвиток теорії стратегії ведеться з урахуванням вимог воєн. доктрини, у якій відображені й закріплені певні погляди на сутність, характер, способи підготовки та ведення війни державою і її ЗС. Розроблені стратегією висновки і рекомендації можуть прийматись вищими законодав. органами держави як офіц. положення й ставати складовою частиною воєн. доктрини.

Не менш тісні зв’язки існують між В. с. і економікою. Озброєння, склад, організація, форми та способи застосування військ залежать від досягнутого ступеня розвитку виробництва. Економіка обумовлює кількісний і якісний склад ЗС, впливає на характер воєн. дій і визначає розмах, напруженість та ін. характерні риси війни. Реалізуючи досягнення НТП, економіка створює сприятливі умови для розвитку стратегії та у своєму розвитку враховує потреби ЗС і вимоги, які висуває стратегія. В. с. належить провідна роль у визначенні вимог до воєн. економіки, обсягів і структури оборон. продукції. Вона визначає матеріал. потреби ЗС на мирний і воєн. час, ставить вимоги до розміщення об’єктів економіки в інтересах забезпечення їх стійкості у ході війни, визначає заходи щодо обладнання тер. країни, впливає на розподіл люд. ресурсів. Війна, її причини та джерела, хід і наслідки підпорядковуються об’єктив. законам, які виявляють її залежність від політ. цілей, співвідношення екон., воєнно-екон. і наук.-тех. потенціалів держав (коаліцій держав), що воюють. Перший осн. закон війни встановлює залежність характеру війни від її політ. цілей, другий — ходу і результатів війни від воєнно-екон. потенціалів ворогуючих сторін. Часткові закони війни встановлюють залежність ходу і результатів зброй. боротьби від співвідношення наук.-технол. потенціалів, морал.-психол. стану особового складу, воєн. потенціалів протидіючих сторін.

Осн. принципи В. с.: підтримання постій. готовності військ (сил) до виконання завдань; рішучість і активність дій; прагнення до захоплення та утримання стратег. ініціативи; комплексне застосування військ, сил і засобів; зосередження зусиль у вирішал. момент на найважливіших напрямках для вирішення гол. завдань; одночасне ураження противника на всю глибину побудови його оборони; раптовість дій; своєчасне нарощування зусиль для досягнення успіху; створення, відновлення і використання стратег. резервів; закріплення досягнутого успіху; своєчасне відновлення боєздатності військ (сил); всебічне забезпечення воєн. дій; врахування і використання морал.-психол. фактора; чітке й безперервне упр. військами і силами.

В. с. виникла разом із зародженням держави і розвивалась як практична діяльність її вищого воєнно-політ. кер-ва. Виділяють 4 періоди у розвитку В. с.: стратегія стародав. світу, середньовіччя, нової історії та 20 ст.

1-й період — від 1496 до н. е. (підписання Амфіктіон. договору між общинами Середньої Греції та Фесалії) до 476 н. е. (падіння Зх. Рим. імперії). Осн. здобутки В. с. цього періоду: розробка питань підготовки армії та способів ведення генеральних битв; організація воєн. походів; завчасне планування війни; визначення послідовності досягнення воєнно-політ. цілей. Відбулося формування і розвиток «стратегії точки», за якою доля війни вирішувалась в одній гол. битві. У греко-перських війнах (500–499 рр. до н. е.), походах Александра Македонського (334–323 рр. до н. е.), Пуніч. війнах (246–146 рр. до н. е.), ґалльських походах Юлія Цезаря (58–51 рр. до н. е.) та ін. конфліктах того часу вдосконалювались форми й способи стратег. дій: раптовий напад, облога і штурм фортець, морська блокада, контрнаступ. Визначилось прагнення до об’єднання держ. і військ. керівництва на воєн. період, набула поширення та вдосконалювалась завчасна підготовка тер. до війни (будівництво Великої китай. стіни, рим. валів тощо). В цей період з’являються перші теор. праці, у яких досліджувались питання В. с., серед них — «Трактат про воєнне мистецтво» китай. полководця Сунь Цзи (6–5 ст. до н. е.); твори Юлія Цезаря (1 ст. до н. е.); рим. істориків Фронтина (1 ст. н. е.), Веґеція (кін. 4 — поч. 5 ст. н. е.).

2-й період — від 476 до 1640 (англ. буржуазно-демократ. революція). У цей час велись в основному міжусобні війни з обмеженими воєнно-політ. цілями, оскільки нові малочисел. держави, що утворились внаслідок розпаду імперій, не володіли достатніми можливостями для ведення широкомасштаб. воєн. Хоча до поч. епохи Відродження В. с. перебувала фактично у застої, однак під час араб. завоювань (7–8 ст.) в стратегії вперше були поєднані наступал. і оборонні дії, воєнні походи здійснювалися на сотні й тисячі кілометрів, а їхня тривалість зросла до 2–3-х р.

Після створення (12 ст.) і широкого впровадження у військах (15–17 ст.) вогнепальної зброї, докорінно міняється і В. с., яка відтоді полягала в зосередженні зусиль на вирішал. напрямках, безперервності дій, боротьбі за стратег. ініціативу.

3-й період — від 1640 до 1899 (остаточ. перехід до машин. виробництва). У цей період виникають наймані армії із централіз. упр. і всебіч. забезпеченням; замість важкої лицар. кінноти осн. родом військ стає піхота; формується і знаходить широке застосування артилерія. З огляду на неспроможність найманих армій вирішувати значні стратег. завдання, об’єктом стратег. дій стає не армія противника, а його тер. Вищими досягненнями В. с. того періоду вважались захоплення тер. ворожої держави без великих битв і вміння змусити армію противника відступати під загрозою виходу на його комунікації та знищення матеріал. бази. Для протидії маневрам військ противника й оборони тер. зводились потужні фортеці, війська розташовувались рівномірно по опор. пунктах вздовж кордону із завданням прикрити всі можливі напрямки нападу. Така стратегія отримала назву кордонної, її основоположники — Г. Ллойд і А. Бюлов. Рівень розвитку науки і техніки у 18–19 ст. обумовив перехід до досягнення стратег. цілей рішучим наступом, боротьбою за ініціативу, зосередженням сил на вирішал. напрямках, широким маневром, раптовим застосуванням сил і засобів, спільними діями сухопут. військ та флоту. Глибокі зміни у поглядах на способи ведення війни відбулися в ході воєн. кампаній рос. армії (1700–99), окремі з яких відбувались на території України із залученням її ресурсів; наполеон. воєн (1804–14); громадян. війни в США (1861– 65); австро-прусської війни (1866); франко-прусської війни (1877– 78); іспано-амер. війни (1898), під час яких почали зароджуватись елементи армій. операцій.

4-й період — від 1900 до нашого часу. На поч. цього періоду (зокрема під час рос.-япон. війни 1904–05) отримала розвиток теорія і практика підготовки та ведення армій. операцій, почали зароджуватись елементи фронт. операцій. Гол. завданням стратегії був рішучий розгром противника, а гол. способом стратег. дій — оточення і наступ по внутр. операц. лініях з метою розгрому ЗС противника по частинах. Велика Британія та США розвивали стратегію захоплення і утримання панування на морі.

На поч. 1-ї світової війни, під час якої вперше в історії застосовувались багатомільйонні армії, засоби повітр. нападу (дирижаблі, літаки), танки, хім. зброя, всі армії прагнули вирішувати завдання шляхом стратег. наступу, однак наприкінці війни отримали розвиток стратег. оборона на суціл. позицій. фронтах великої протяжності; прорив позицій. оборони; створення стратег. резервів; організація стратег. взаємодії сухопут. військ і флоту; стратег. взаємодія союз. армій. У ході воєн. дій 1918–20 в Росії мало місце масоване зосередження сил і засобів для нанесення гол. ударів по стратег. угрупованнях противника, розгром яких різко змінював воєнно-стратег. обстановку. Під час 2-ї світової війни отримала розвиток на практиці теорія глибокої наступал. операції, розроблена у міжвоєн. період. Стратег. оборона стала глибшою за рахунок збільшення кількості смуг оборони; воєнні дії велись у формі фронт. (флот.) операцій і операцій груп фронтів (груп армій) з масованим застосуванням різнорід. сил та засобів. У період від 1946 до 1990 рев. вплив на розвиток В. с. мало створення та впровадження ракетно-ядер. зброї. Воєнно-політ. обстановка того часу характеризується гонкою озброєнь, воєнно-стратег. — знач. кількістю локал. воєн і зброй. конфліктів (загалом бл. 300). Стратег. концепції застосування зброї масового ураження змінилися від необмеженого її застосування до стримування війни військ.-тех. засобами.

Теорія стратегії суттєво впливає на формування форм і способів ведення зброй. боротьби. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. у Європі сформувались 2 провідні школи воєн. мистецтва світ. рівня: нім. і рос. Видатним представником нім. школи був К. Клаузевіц, який у своїй праці «Vom Kriege» («Про війну») поєднав філос. ідеї Ґ. Геґеля з положеннями воєн. мистецтва та заклав основи знань про війну і армію. Відомими представниками рос. школи були: О. Свєчин (військ. вчений укр. походження), який у своїй роботі «Стратегія» виклав теор. основи підготовки і ведення війни, особливо її початк. періоду; В. Триандафілов — основоположник нової методології оцінки характеру воєн майбутнього і теорії глибокої наступал. операції, яка отримала підтвердження у битвах 2-ї світової війни і нині є непереверш. за глибиною проробки питань стратегії; М. Дробов — автор теорії «малих воєн», який передбачав зростання ролі партизан.-терорист. дій малих армій. Ця теорія стала особливо актуальною після розпаду СРСР, що обумовлене загостренням глобал. проблем, початком процесу розпаду федератив., регіон., поліетніч. та поліконфесій. держав. Нагромадження і вдосконалення високоточної зброї, засобів радіоелектрон. та інформ. боротьби призвело до включення у сферу зброй. боротьби інформ. простору. Як спосіб досягнення політ. цілей — створення нових держав або зміни конституц. ладу — зароджується і починає розвиватись стратегія партизан.-терорист. дій. Прагнення досягнути політ. цілей шляхом застосування іррегуляр. формувань стає осн. фактором сучас. воєнно-стратег. обстановки. Характер, способи і масштаби зброй. боротьби визначаються рівнем розвитку засобів ураження та їх технологічністю. Осн. змістом воєн 1-го покоління (холодна зброя) була «стратегія точки», у якій результат зброй. боротьби вирішувався рукопаш. боєм. У війнах 2-го покоління (гладкоствол. зброя) пріоритет був відданий «кордон. стратегії», оскільки протидіючі сторони отримали можливість вражати противника на знач. відстані. Війни 3-го покоління (нарізна зброя) велись за принципами «ліній. стратегії», а зростання їх просторов. розмаху і тривалості призвели до формування концепції «війни на виснаження». Подальший розвиток засобів ураження викликав появу концепції «тотал. війни», що отримала розвиток під час 1-ї та 2-ї світ. воєн, які велись зброєю 4-го покоління (моторизов. зброя). Поява зброї 5-го покоління (ядер.) надала можливість планувати зброй. боротьбу у глобал. масштабах, що могло б призвести людство до катастрофи. Пошук альтернатив. засобів ураження спричинив винайдення та впровадження високотехнологічної зброї 6-го покоління та розробку стратегії «хірург. ударів» по найбільш важливих об’єктах противника. Інтенсив. розвиток біотехнологій, розробка нелетальних засобів боротьби 7-го покоління дає підстави вважати, що їх широке впровадження у 21 ст. призведе до відмирання панівної у 20 ст. концепції «тотал. війни» і докорінно змінить сучасні погляди на В. с.

Завантажити статтю