Німецька мова

НІМЕ́ЦЬКА МОВА  — мова, що належить до західної групи германських мов індоєвропейської мовної сім’ї. Офіційна мова Німеччини, Австрії та Швейцарії; одна з мов міждерж. спілкування в ЄС. Поширена також у країнах з нім. діаспорою (США, Бразилія, Австралія, Італія, Румунія, РФ, Україна, Угорщина, Казахстан). В історії становлення Н. м. виділяють кілька періодів: 750–1050 — давньоверхньонім. мова (найважливіша пам’ятка — «Hilde­brandslied» / «Пісня про Гільдебранда»); 1050–1350 — середньоверхньонім. мова (героїч. епос «Nibelungenlied» / «Пісня про Нібелунґів»; твори Гартмана фон Ауе, Ґотфріда Страсбурзького, Вальтера фон дер Фоґелвайде); 1350–1650 — ранньоверхньонім. мова; від 1650 — нововерхньонім. мова (сучасна Н. м.).

Індоєвроп. племена бл. 3000–2500 рр. до н. е. заселили Пн. Європи, де постали племінні мови германців. Н. м. мала риси єдиної праоснови, а процес її формування спостерігався на рівні конвергенції низки зх.-герман. діалектів. У Пн. Галії наприкінці 5 ст. створ. двомовне держ. утворення Меровінґів. Під владою франків у межах держави Меровінґів і Каролінґів відбулося об’єднання зх.-герман. племен (франків, алеманів, баюварів, турингів, хаттів); у серед. 4 ст., за свідченням візант. історика готського походження Йордана, утворився міжплемін. союз, до якого увійшли, зокрема, сармати й готи на чолі з Германаріхом. Найдавніша літ. пам’ятка герман. мов — переклад Євангелій, здійснений з грец. на готську мову творцем готського письма єпископом Вульфілою. Переселення саксів у 4–5 ст. з узбережжя Пн. моря до р-нів між р. Везер і Рейн створило передумови для становлення староверхньонім. мови як мови нім. народності. Ермінони (алемани, баювари) в 1 ст. н. е. перемістилися з басейну р. Ельба на Пд. Німеччини, ставши носіями пд.-нім. діалектів. Ос­нова нижніх нім. діалектів — давньосаксонський, що зберіг свій архетип і уник впливу франк. діалектів. Поняттям «другий зсув приголосних» позначають перебудову системи дзвінких і глухих прорив. приголосних, що відбулася в давньоверхньонім. мові (6–8 ст. н. е.), в першу чергу, в пд.-нім. (баварський, алеманський) діалектах.

Характеризується переходом глухих проривних p, t, k у сильні глухі спіранти ff, zz, hh (у позиції після голосного) або в глухі африкати pf, ts, kh (перед голосним); дзвінких проривних b, d, g — у глухі проривні p, t, k (d > t зберігся в сучас. Н. м., а b > p, g > k характерні для пд.-нім. діалектів). У період правління Карла Великого (800–814) племена саксів, які заселяли тер. між нижнім Рейном і Ельбою, зазнали насильниц. християнізації. Це спри­чинило поширення латинсь­кої мови, що набула статусу мови науки. Розпад франк. імперії («Страс­бурґські клятви» 842, Верден. договір 843) пожвавив поступ до етніч. та мовної єдності герман. племен, що стала виразною наприкінці 10 — на поч. 11 ст. (поема «Annolied» / «Пісня Анно», 1077–81). Відтоді поняття «diutisk» — символічна ознака спільності носіїв Н. м. Уперше слово «deutsch» у лат. формі «theudische» згадано в листі нунція Ґреґора папі Андріану І (768) та віршов. Євангелії Отфріда Вайсенбургського (863–870). У 12–13 ст. помітною стала тенденція до утворення діалект. форм мови на пд.-зх. основі.

У 13–14 ст. лат. мова почала поступово втрачати панівні позиції на користь вживання Н. м., зокрема в офіц.-діловій сфері. Нім. говірки на Сх. від Ельби, що взаємодіяли з пд.-нім. літ. традицією, стали підґрунтям Н. м. Її становленню сприяла Реформація (див. Лютеранство), зокрема, переклад Н. м. Біблії (1522; 1534) — унікал. творчого досягнення М. Лютера, що стало вершин. актом утвердження літ. мови. Вона спонукала до інтенсив. розбудови нім. письменства в 17–19 ст. (Й.-К. Ґоттшед, Ґ.-Е. Лессінґ, Г. Гайне, Й.-Ґ. Гердер, Й.-В. Ґете, Ф. Шіл­лер). Вагому роль у становленні нім. літ. мови відіграли перекладозн. школи (Й.-Я. Брайтінґер, К.-М. Ві­ланд, Й.-Г. Фосс, Й.-К. Ґотт­шед, Й.-Ґ. Гердер, А.-В. Шлеґель, Ф. Шлайєрмахер, Я. і В. Ґрімм, В. фон Гумбольдт). Наприкінці 18 ст. нормалізовано грамат. систему літ. мови та її орфографію; Й.-К. Аделунґ уклав «Grammatisch-kritisches Wörterbuch der hochdeu­tschen Mundart» («Граматично-кри­тичний словник високоніме­цького діалекту», 1774–86), брати Ґрімм розпочали створення «Deu­tsches Wörterbuch» («Німецький словник», 1852; обидва — Ляйпциґ), який завершено лише 1961.

Процес об’єднання нім. земель (1870) за актив. участі О. фон Бісмарка зміцнив тенденцію іден­тифікації Н. м. як літературної. Н. м. використовує лат. абетку з додатк. буквами ä, ö, ü, ß. До 1941 застосовували готичне письмо. Іменники пишуть з великої літери.

Нім. фонетика та фонологія має кілька стандарт. варіантів; кожен із них має певні особливості. Сис­тема голосних складається з 15-ти довгих і коротких фонем-монофтонгів, 3-х низхідних дифтонгів; у системі приголосних — 23 фонеми. Глухі проривні p, t, k вимовляються з аспірацією перед наголошеним голосним і в кінці слова після наголошеного голосного. Переважною є увулярна артикуляція R. Наголос в Н. м. динамічний, закріплений за кореневим (першим) складом (винятки стосуються запозичень). Довгота голосних — фонологічна. Своєрідність Н. м. — наявність умлаута як істор. фонем. чергування в формах множини іменників, дієслів. формах і словотворі.

Н. м. належить до мов флектив. типу. У Н. м. — 2 артиклі (означений, неозначений). Для іменника характерні категорії роду (чоловічий, жіночий і середній), відмінка (називний, родовий, давальний і знахідний) і числа (однина і множина); для прикметника — 2 форми: незмінна коротка і повна, що має сильне, слабке і змішане відмінювання. Дієслова поділяють на сильні (ос­нову претерита й дієприкметника II утворюють за допомогою істор. чергування голосного — аблаута) та слабкі (основу претерита утворюють від основи інфінітива за допомогою суфікса -(e)t, основу дієприкметника II — за допомогою циркумфікса ge-...-(e)t). Характерна особливість Н. м. — наявність дієслів з наголошуваними відокремлюваними префіксами. Дієслово змінюється за числами та особами. Його аналіт. форми утворюють з використанням допоміж. дієслів haben «мати», sein «бути», werden «ставати» і невідмінюваних форм дієслова. Система часів охоплює презенс, претерітум, перфект, плюсквамперфект, футурум I і маловживаний футурум II. Категорія стану представлена активом і пасивом (пасив дії та стану), категорія способу — індикативом, імперативом і кон’юнкти­вом (умов. спосіб).

Для Н. м. характерне словоскладання. У реченні обов’язковою є наявність підмета і присудка; порядок слів — фіксований. Наприкінці 18 — на поч. 19 ст. еталон. нім. вимовою вважали саксонську, що пояснюється знач. впливом саксон. діячів мистецтва й науки на нім. культуру. Вимову вперше кодифікував Т. Зібс у праці «Deutsche Bühnen­aussprache» / «Сценічна вимова» (Берлін; Кельн; Ляйпциґ, 1898). У 2007 в Німеччині набув чинно­сті остаточ. варіант закону про реформу нім. правопису, ухвалену 1996 у Відні під час зустрічі міністрів освіти німецькомов. країн. Реформа скасувала 87 з 212 правил орфографії, спростивши письмову мову.

Н. м. в Австрії відрізняється деякими особливостями фонет. зву­чання (відсутність аспірації в початкових p-, t-, k-, специфічна артикуляція дифтонгів), морфології (розбіжність у грамат. роді іменників та утворенні множини), лексики (напр., Sonnabend замість нім. Samstag «субота» тощо). Серед характер. рис швейцар. варіанта Н. м. — специфічна вимова дифтонгів; слабка аспірація початкових p-, t-, k-; глуха вимова s у початк. та інтервокал. позиціях; своєрідність керування дієслів; вживання прийменників; наявність гельвецизмів — слів, що не мають етимол. відповідності в нім. літ. мові.

Німецькомов. простір — з урахуванням публікації нім. мовою праць П.-Й. Шафарика, Йордана, Ф.-М. Боденштедта, Ґ. Адама, К. –Е. Францоза, Ю. Вірґінії — відіграв суттєву роль у процесі кодифікації української мови, утвердження її як суб’єкт. величини в 1-й пол. 19 ст. У вивчення ключових питань германістики як науки, зокрема Н. м., поміт. внесок належить ученим України (Б. Задорожний, І. Гузар, І. Шаровольський, Ю. Жлуктенко, Д. Затонський, Т. Яворсь­ка, Я. Погребенник, Л. Прокопова, В. Таранець, В. Левицький, О. Миронов, Є. Волощук, О. Кобзар, А. Паславська, М. Іваницька, Т. Кияк, П. Рихло, Т. Гаврилів, О. Огуй, А. Науменко, Б. Максимчук, В. Сулим, О. Білоус, І. Зимомря, М. Зимомря, О. Гвоздяк, Т. Лещук) та укр. діаспори (Д. Дорошенко, Б. Лепкий, І. Мірчук, С. Смаль-Стоцький, Р. Смаль-Стоцький, З. Кузеля, Я. Рудницький, Г. Наконечна, А. -Г. Горбач, І. Качанюк-Спєх, П. Зайцев). У цьому контексті особливі заслуги в налагодженні укр.-нім. взаємодій належать І. Франку.

Завантажити статтю