Палеокліматологія

ПАЛЕОКЛІМАТОЛО́ГІЯ (від палео… і кліматологія) — наука про історію давніх клімату і атмосфери Землі, які існували до появи інструментальних спостережень. Вона є найдавнішою і найрозвиненішою частиною палеогеографії, яка спирається на результати дослідження груп палеокліматичних індикаторів: літологічних, мінералогічних, геохімічних, ізотопних, петромагнітних, палеопедологічних, палеобіогеографічних, палеолімнологічних, палеоокеанологічних, геодинамічних, геоморфологічних та ін. Кожна група включає різноманітні і часто незалежні індикатори, чий комплексний аналіз забезпечує достовірність палеокліматичних реконструкцій. В останні декади інтенсивно розвивається палеокліматичне моделювання у часі і просторі. Палеокліматичні дослідження розпочалися 1830–33, але найбільшого розвитку досягли від початку 20 ст. і, особливо, впродовж останніх декад. У 20 ст. історію клімату від докембрію до четвертинного періоду та чинники кліматичних змін вперше фундаментально висвітлено у працях В. Кеппена та А. Вегенера, М. Шварцбаха, К. Брукса, Л. Фрейкса, М. Будико. Принципово важливе значення мала розробка астрономічної теорії кліматичних змін М. Міланковича. В Україні перші палеокліматичні дослідження виконали А. Криштофович, П. Тутковський, В. Крокос (розробники «Атласу палеогеографічних карт Української та Молдавської РСР», К., 1960; за редакцією В. Бондарчука). 1987 вийшло фундаментальне узагальнення із палеокліматології М. Веклича «Проблемы палеоклиматологии» (К., 1987), у якому викладено принципи й методику палеокліматологічних досліджень. Палеокліматичним реконструкціям присвячено серію атласів-монографій під керівництвом А. Величка. Для реконструкції клімату четвертинного періоду і неогену величезне значення мало розроблення безперервної океанічної киснево-ізотопної шкали, яка відображає глобальні кліматичні зміни (Н. Шеклтон, Лісецкі та Раймо), а пізніше — реконструкція короткотривалих кліматичних подій плейстоцену за вивченням льодових кернів Антарктиди та Ґренландії (проєкти GRIP i GISP2). Палеокліматичне моделювання кінця 20 — початку 21 ст. спрямоване на реконструкцію атмосферної циркуляції на різних палеоетапах, а також палеоокеанологічних змін як факторів глобальної динаміки давнього клімату (проєкти CLIMAP, COHMAP, PMIP2 та ін.). Значну увагу приділяють вивченню короткотривалих кліматичних подій сучасного відрізку четвертинного періоду — голоцену. Встановлення закономірностей змін давнього клімату дає змогу прогнозувати тренди його змін у майбутньому під впливом природних чинників.

Завантажити статтю