Пріцак Омелян Йосипович

ПРІЦА́К Омелян Йосипович (07. 04. 1919, с. Лука, нині Самбірського р-ну Львівської обл. — 29. 05. 2006, м. Бостон, шт. Массачусетс, США, похований у Києві) — мовознавець, сходознавець, історик, історіософ, джерелознавець, організатор міжнародних та українських наукових інституцій. Дійсний член НТШ (1951), УВАН (1952; у 1966–70, 1970–74, 1975–78, 1987–91 — заступник голови Управи УВАН у США), іноземний член НАНУ (1990). Державна премія України в галузі науки і техніки (1993). Премія імені А. Кримського АН УРСР (1991). Ордени «За заслуги» 3-го ступеня (1993), «За заслуги перед Турецькою Республікою» (1998). Закінчив 1-у державну гімназію в Тернополі (1936), Львівський університет за спеціальністю «східні мови і літератури» (1940), де навчався у відомих польських науковців (Р. Інґарден, К. Айдукевич, А. Шельонґовський, Ф. Буяк, В. Котвіч). Одночасно навчався та займався дослідницькою роботою в НТШ (І. Крип’якевич, Т. Коструба, Я. Пастернак, В. Сімович). Від лютого 1940 працював науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії УРСР, від червня того ж року навчався в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР (Київ) за спеціальністю «ісламська філологія» під керівництвом А. Кримського. Мобілізований до Червоної армії. Після нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 потрапив у полон, звідки втік. Працював співробітником г. «Українське слово» у Києві (1941). Навчався на гуманітарному факультеті за спеціальністю «сходознавство» у Берлінському (1943–45) та Ґеттінґенському (1946–48) університетах у відомих німецьких сходознавців (Р. Гартманн, Г. Шадер, А. фон Ґабайн, Г. Шеєль, Б. Шпулер). Протягом 1940-х рр. П. перебував під значним інтелектуальним впливом чеських сходознавців (Я. Рипка, Ф. Тауер) та угорсько-німецького лінгвіста, знавця фінно-угорських мов Ю. фон Фаркаша, безпосередньо спілкувався та консультувався з ними. Захистив дисертацію «Karachanidische Studien. Studien zur Geschichte der Verfassung der Türk-Völker Zentralasiens» («Караханідські студії. Дослідження з історії устрою тюркських народів Середньої Азії») й отримав звання доктора філології за спеціальністю «тюркологія, іраністика, ісламознавство й славістика» (1948). Габілітувався на посаду доцента алтайського порівняльного мовознавства та історії Центральної Азії Ґеттінґенського університету (1951), працював доцентом (1952–57) і професором (1957–61) алтайської філології, тюркології та історії Центральної Азії Гамбурзького університету (Німеччина). Представляв німецьку сходознавчу науку на міжнародних наукових форумах. Співорганізатор, виконавчий секретар, президент міжнародного товариства Societas Uralo-Altaica (1952–65), редактор часописів «Ural-Altaische Jahrbücher» та «Ural-Altaische Bibliothek» (1954–66), співзасновник щорічної конференції «The Permanent International Altaistic Conference» (1958). Гостьовий професор Кембриджського (Велика Британія, 1954), Краківського та Варшавського (1959), Гарвардського (США, 1960–61) університетів; професор алтаїстики, тюркології та євразійської історії Вашинґтонського університету (м. Сієтл, 1961–64) та лінгвістики і тюркології — Гарвардського університету (1964–90). Автор і втілювач концепції українознавчого центру (три українознавчі кафедри — історії, мови і літератури, відділення україніки в бібліотеці університету, науково-дослідний інститут) у Гарвардському університеті (1967–73), де був директором Українського наукового інституту (1973–90) і завідувачем кафедри історії України імені М. Грушевського (1975–90). Засновник та головний редактор видавничої серії «Series in Ukrainian Harvard Studies» (1970–90), засновник і головний співредактор журналів «Recenzija. A Review of Soviet Ukrainian Scholarly Publications» (1970–79), першого академічного англомовного журналу з україністики «Harvard Ukrainian Studies» (1977–91). Автор концепції відзначення українською діаспорою 1000-ліття прийняття християнства «Гарвардського Проєкту Тисячоліття християнства в Русі-Україні», головний редактор багатотомного корпусу української досекулярної літератури 11–18 ст. «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства» (1984–90), співорганізатор міжнародного конгресу, присвяченого 1000-літтю хрещення Русі (Італія, 1988). Ініціатор та засновник Міжнародної асоціації україністів та керівник її Археографічної комісії (Італія, 1989). Засновник та директор Інституту сходознавства НАНУ (1991–98), головний редактор журналу «Східний світ» (1993–2000; обидва — Київ). У період становлення науково та організаційно підтримав Інститут української археографії та джерелознавства НАНУ (Київ, 1991). Засновник і професор кафедри історіософії Київського університету імені Т. Шевченка (1992–94). Сформував наукову школу україністів у Північній Америці (Г. Грабович, П.-Р. Маґочі, Ф. Сисин, О. Субтельний, О. Андрієвська), мав значний інтелектуальний вплив на формування низки сучасних вчених (П.-К. Ґрімстед, Б.-А. Ґудзяк, З.-Є. Когут, О.-С. Ільницький, Дж. Мейс, К. Накай, В. Остапчук, М. Субтельна, В. Потульницький, Л. Вольф, Л. Гайда, О. Галенко, Р. Данкоф, Б. Манц, Д. Островський та ін.). Член і почесний член Фінського сходознавчого товариства (1952), Королівського Азійського товариства (Велика Британія, 1954), Німецького товариства країн Сходу (1957), Угро-фінського товариства (Фінляндія, 1958), Урало-алтайського товариства (Німеччина, 1965), Українського історичного товариства (США, 1967), Американської академії мистецтв і наук (1971), Турецького лінгвістичного товариства (1978). Почесний доктор Альбертського університету (Канада, 1984), Софійського та Великотирновського університетів (Болгарія, 1998), Товариства Центрально-євразійських досліджень (США, 2003). Отримав гранти і нагороди Фундації С. Ґуґґенгайма (1963), Центру близькосхідних досліджень Гарвардського університету та Американського наукового інституту в Туреччині (1965, 1967, 1968, 1969). У 1997 через погіршення стану здоров’я повернувся з України до США, де продовжив наукову працю. Від 2007 наукова спадщина П. (бібліотека, архів, мистецька колекція) зберігаються у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» як окремий підрозділ під назвою «Меморіальна бібліотека Омеляна Пріцака» у структурі наукової бібліотеки університету; 2009 на базі колекції створено Науково-дослідний центр орієнталістики його імені. На вшанування пам’яті П. Національний університет «Києво-Могилянська академія» організував низку наукових конференцій (2008, 2009, 2019), Український науковий інститут Гарвардського університету заснував книжкову премію з українських студій імені П. (2019). На його честь перейменовано вулиці у Києві (2022) та Дніпрі (2024). Основні науково-інтелектуальні зацікавлення П. охоплюють: філологію (алтайську компаративну та історичну), зокрема лінгвістичну атрибуцію зниклих народів (гуни, авари, хозари, протобулгари), тюркологію з особливим акцентом на давніх мовах тюркських народів Сибіру і Центральної Азії та структуралізмі й лінгвістиці, середньовічну історію Центральної Азії, зокрема кочових імперій, середньовічну історію Скандинавії та Балтії, історію Візантії, Османської імперії та Кримського ханату, Східної Європи, України, інтелектуальну історію. П. розпочав дослідницьку працю ще у студентські роки у Львові, вивчаючи під керівництвом І. Крип’якевича історію козацької доби. 1937–39 він надрукував у львівських часописах 20 статей, більшість з яких були присвячені історії України. Наступні майже 30 р. (1940–67) П. працював у галузі сходознавства, здійснивши успішну кар’єру в німецькій та американській науці й посівши одне з провідних місць у світовому сходознавстві. Провідні теми його наукових досліджень присвячені реконструкції основних періодів історії Центральної Азії 9–13 ст., використанню лінгвістичних даних у вивченні історії Степу, історії та мовним проблемам носіїв степових імперій, зокрема гунів та їхніх нащадків — болгарів і чувашів, порівняльно-історичному аналізу граматик тюркських мов. Результати сходознавчих досліджень опубліковано у низці монографій та університетських підручників, а також у численних наукових збірниках і журналах провідних академічних установ світу. У 2-й половині 1960-х рр. П., поряд зі створенням українознавчого центру в Гарвардському університеті, повернувся до дослідження історії України із залученням східних, скандинавських, візантійських, османських, східно- і західноєвропейських джерел. Основну увагу вчений приділив опрацюванню двох тем: походження Русі та «Слово о полку Ігоревім» як історичне джерело. Він ставив перед собою завдання розглянути тривалу та дискусійну наукову проблему походження Русі у контексті світової історії, залучити й проаналізувати всі дотичні джерела різними мовами в оригіналі, нівелювати існуючі псевдонаукові бачення теми. З 6-ти запланованих томів (т. 1 — давньоскандинавські джерела, т. 2 — давньоскандинавські саги, т. 3 — східні джерела, т. 4 — візантійські, латинські та давньоруські джерела, т. 5 — аналіз соціальних структур Північної і Східної Європи та Центральної Азії 8–13 ст., т. 6. — синтезний аналіз усього дослідження) опублікував 2 перші томи, підготував у різному обсязі 3-й і окремі розділи 4-го та 5-го томів. Монографія, присвячена не менш дискусійній науковій темі «Слова о полку Ігоревім», побачила світ вже після смерті вченого. Крім того, П. активно досліджував історію України модерної доби, зокрема діяльність і політичні погляди П. Орлика та українського автономістського інтелектуально-культурницького середовища авторів «Історії Русів», значення українських вчених та наукових інституцій в історії української науки 19–20 ст., історіософські проблеми світової та української історії. Всією багатогранною науково-дослідницькою, викладацькою та науково-організаційною працею він доводив нагальну потребу «узгодження» світової й української історії, тобто інтеграції української історії в світову, з одного боку, та відображення впливу світових історичних процесів в українській історії — з іншого. Завдяки П. україністика здобула статус рівноправної галузі знань як академічна дисципліна у системі світової науки.

Завантажити статтю