Пауза

Визначення і загальна характеристика

ПА́УЗА (грец. παυσις — пере­рива­н­ня, зупинка) — поня­т­тя, що по­значає пере­рву або тимчасове припине­н­ня без­перервного процесу. У між­дисциплінарному контекс­ті П. по­стає як універсальний феномен буття, що структурно організовує час, ритм і динаміку змін. Вона слугує маркером пере­ходу, заверше­н­ня або початку, простором для зосередже­н­ня чи очікува­н­ня. Найбільш системно категорія П. реалізується в мові та музиці, де є важливим компонентом темпоральної організації мовле­н­ня та музичного твору від­повід­но.

Мово­знавці ви­значають П. як коротку пере­рву в потоці мовле­н­ня та класифікують залежно від форми реалізації, тривалості й функцій. Існува­н­ня П. у мовлен­ні повʼязане як з лінгвістичними чин­никами (артикуляційними, просодичними, інтонаційними), так і фізіологічними та когнітивними. Зокрема, у лінгвістичному сенсі П. виконує функцію структурува­н­ня мовлен­нєвого потоку, даючи змогу ви­окремлювати певні одиниці для пере­дачі значе­н­ня. Її фізіологічна природа зумовлена потребою в дихан­ні, втомою мовного апарату, віковими змінами (у старших людей кількість і тривалість П. за­звичай вища), а також залежить від поточного фізичного стану людини (зокрема, при загальному виснажен­ні організму, неврологічних, кардіоре­спіраторних та інших функціональних поруше­н­нях під­вищується кількість і тривалість П.). Когнітивна природа П. повʼязана з її участю у процесах формува­н­ня висловле­н­ня: що складнішою є комунікативна ситуація, то частішими й тривалішими стають П. Водночас когнітивний аспект П. виявляється й на рівні слухача: вона дає змогу краще спри­ймати мовле­н­ня, роз­поділяти інформацію на частини та ро­зуміти її зміст. Якщо П. від­сутні й мовле­н­ня швидке, слухачеві складніше засвоїти почуте. Особливістю П. є те, що вони не мають мовних барʼєрів: їхня природа універсальна, а функції — подібні в усіх мовах, що робить їх важливим чин­ником для між­культурної комунікації.

Артикуляційна пауза

Це пере­рива­н­ня процесу мовле­н­ня, що в акустичному вимірі характеризується зниже­н­ням інтенсивності та частоти звукової хвилі до нуля, а в артикуляційному — повною зупинкою роботи органів, задіяних у творен­ні звуків. Найчастіше вона повʼязана з вимовою певних груп приголосних, де П. ви­ступає необхідним компонентом їхньої артикуляції. На­приклад, вимова слова «око» перед­бачає артикуляційну П. під час формува­н­ня проривного приголосного [к] у момент пере­кри­т­тя повітряного потоку змичкою (інколи вживають термін «стоп-пауза»). Ця короткотривала пере­рва як складова творе­н­ня звуків у багатьох мовах має системно різну довготу для глухих і дзвінких приголосних. Вона може виконувати фонологічну (звукорозрізнювальну) функцію, диференціюючи приголосні за різним ступенем дзвінкості. У цьому контекс­ті за­стосовують поня­т­тя «час до початку фонації» (англ. Voice Onset Time, VOT) — інтервал між артикуляційним змика­н­ням, роз­мика­н­ням та моментом активації голосу або шуму: у глухих приголосних (на­приклад, [п], [т], [к]) фонація починається із затримкою після роз­мика­н­ня змички (VOT додатний), у дзвінких приголосних (на­приклад, [б], [д], [ґ]) — одночасно або ще до вибуху (VOT нульовий або від­ʼємний). Такі стоп-паузи за­звичай тривають менше ніж 50 мс і не спри­ймаються людським вухом як пере­рва в мовлен­ні. Мінімальною тривалістю, з якої від­сутність звуча­н­ня починає спри­йматися як само­стійна П., вважають інтервал близько 60—70 мс, хоча деякі дослідники під­вищують цю межу до 200 мс, за­значаючи, що сприйня­т­тя П. залежить від звукового оточе­н­ня.

Лексична пауза

Це пере­рива­н­ня процесу мовле­н­ня в місцях, що від­повід­ають межам лексичних одиниць. Із цієї позиції її роз­глядають як просодичний засіб членува­н­ня мовлен­нєвого потоку, перед­усім виділе­н­ня фонетичних слів. На­приклад, ось так можна почленувати рече­н­ня на фонетичні слова: [З давніх-давен] [вишита] [сорочка] [є] [оберегом] — тут П. можна вжити після будь-якого сегмента залежно від інтонації чи контекс­ту. На матеріалі різних мов, зокрема української, встановлено, що П. найчастіше зʼявляються перед словами, які належать до імен­ників або дієслів. На від­міну від артикуляційних, лексичні П. виявляють значно більшу варіативність за тривалістю, через що не здатні вступати у фонологічні від­ноше­н­ня. Водночас дослідники від­значають певні закономірності: зокрема, у спонтан­ному мовлен­ні тривалість таких П. за­звичай менша, ніж у виразному. Нейрофізіологічні дослідже­н­ня засвідчують, що когнітивна природа П. притаман­на перед­усім лексичним: під час їх формува­н­ня активується ліва скронева кора, асоці­йована з мовлен­нєвим планува­н­ням і добором слів. Загалом лексичні П. пере­важно короткі або помірні, що у транс­крипції прийнято по­значати одинарною скісною рискою «/».

Граматична пауза

Це пере­рива­н­ня процесу мовле­н­ня в місцях, що від­повід­ають межам граматичних одиниць, більших за слова, таких як синтагми або фрази. Вони можуть бути різної довжини, однак саме серед них часто бувають довгі П. (їх прийнято по­значати двома скісними рисками «//»). Приклад синтагматичного паузува­н­ня: [На вершині пагорба] / [стояв старий вітряк], фразового — [День видався сонячним] // [Небо було майже без хмар]. Граматичні П. є інтонаційним засобом членува­н­ня мовле­н­ня. Синтагми та фрази виділяються перед­усім характером інтонаційного контуру (ви­східним, низхідним, ви­східно-ни­східним, ни­східно-ви­східним), і саме в місцях зміни цього контуру виникають граматичні П. Завдяки їм мовле­н­ня не лише членується, а й набуває звʼязності та завершеності, по­єд­нуючи мовлен­нєві одиниці в єдину комунікативну цілісність.

Інші різновиди пауз

Лексичні й граматичні П. за­звичай обʼ­єд­нують у категорію логічних (видільних), яким проти­ставляють емфатичні (інтонаційні) — зокрема емотивні, семантичні, психологічні, прагматичні, що беруть участь у виражен­ні почут­тів (емоційне забарвле­н­ня), під­креслен­ні ключових смислових елементів, інтонаційному акцентуван­ні окремих слів (на­приклад, тих, на які падає логічний чи емоційний наголос, або які виділяються через сповільне­н­ня темпу, під­вище­н­ня голосу), привернен­ні уваги, сприян­ні засвоє­н­ня інформації слухачами тощо. Це пере­важно довгі П., у деяких випадках вони над­довгі (іноді в транс­крипції їх по­значають трьома скісними лініями: «///»), на­приклад: [Це було] /// [феєрично!]. За позицією в мовлен­ні емфатичні П. можуть збігатися з місцями лексичних або граматичних П., проте виконують виразно іншу функцію — емоційно-прагматичну. 

Також П. бувають темпоральними та нетемпоральними. Перші є реальною зупинкою мовле­н­ня, під час якої артикуляційна активність припиняється і на­стає акустична тиша. Такі П. можуть заповнюватися фізіологічними реакціями — вдихом, ковта­н­ням, мікрорухами мовних органів. Попри таку характеристику, вони здатні реалізовувати важливі мовлен­нєві функції й пере­давати ті чи інші сенси. Нетемпоральні П. не су­проводжуються повним припине­н­ням звуча­н­ня, а реалізуються як виразне уповільне­н­ня (на­приклад, через подовже­н­ня кінцевих складів) або шляхом заповне­н­ня мовлен­нєвого потоку вокалізацією, вставними словами або словами-паразитами. Найчастіше вони виникають унаслідок хезитації — вага­н­ня, планува­н­ня висловле­н­ня або пошуку слів. 

Ви­окремлюють також дихальні П., що виникають для від­новле­н­ня диха­н­ня й за­звичай су­проводжуються характерними шумами. Дослідже­н­ня свідчать, що такі П. часто збігаються з граматичними, оскільки повʼязані з планува­н­ням на­ступного від­різка мовле­н­ня, довжина якого пере­важно від­повід­ає фразам (чим довша на­ступна фраза, тим імовірніша поява дихальної П.). 

Зрештою, П. поділяють за тривалістю на короткі (до 200 мс), помірні (від 200 мс до 1 с) та довгі (понад 1 с). Прикметно, що тривалість П. зумовлена не лише їхньою природою, а й темпом мовле­н­ня, емоційним станом мовця, стильовими різновидами усного мовле­н­ня (спонтан­ного, виразного, під­готовленого, начитаного тощо), а також мовним контекс­том. Важливу роль ві­ді­грає й індивідуальний характер мовле­н­ня, зокрема, у квантовій теорії темпоральної організації мовле­н­ня (Г. Фант і А. Крукенберг) це виявляється як особистісно зумовлений вибір певних кратних часових сегментів (на­приклад, 500, 1000, 1500 мс або 300, 600, 900 мс тощо), у межах яких реалізуються як П., так і фонетичні слова, синтагми чи фрази. 

П. як явище, що охоплює всі описані різновиди (за винятком артикуляційної), традиційно класифікують як надсегментну фонетичну одиницю — тобто таку, що функціонує не в межах послідовності дис­кретних сегментів, а над ними, забезпечуючи просодичну та інтонаційну організацію мовле­н­ня.

Дослідження

У лінгвоукраїністиці П. активно досліджували А. Багмут, І. Борисюк, Г. Олійник в межах ви­вче­н­ня інтонації українського мовле­н­ня; серед сучасних науковців цією темою цікавляться в різних аспектах А. Калита, Н. Вербич, О. Винар, О. Руденко, Ю. Єлісовенко, Т. Анохіна, С. Оленець, О. Іщенко та ін. Загалом мовну П. ви­вчають пере­важно у фонетиці, хоча має теоретичне значе­н­ня також для психолінгвістики, синтаксису, семантики, прагматики, дискурсивного аналізу. Нормами паузува­н­ня (вжива­н­ня П.), що необхідно для виразного мовле­н­ня, за­ймається орфоепія. На рівні практичного за­стосува­н­ня зна­н­ня про П. важливі для ораторського й акторського мистецтва, риторики та дикторської справи. Із мовною П. повʼязане також інше лінгвістичне явище — категорія мовча­н­ня як силенціальний акт мовле­н­ня (невербальний засіб спілкува­н­ня), що виконує комунікативну або прагматичну функцію через від­сутність висловле­н­ня та не повʼязаний без­посередньо з інтонаційним членува­н­ням.

Завантажити статтю