Калинець Ірина Онуфріївна

КАЛИНЕ́ЦЬ Ірина Онуфріївна (06. 12. 1940, Львів — 31. 07. 2012, там само) — письменниця, публіцист, культуролог, літературознавець, громадська діячка. Дружина І. Калинця. Нар. депутат ВР України (1990–94, голова підкомісії з питань освіти). Орден княгині Ольги 3-го ступеня (2000). Закін. Львівський університет (1964). Учителювала. 12 січня 1972 заарешт. (одночасно з В. Чорноволом, С. Шабатурою, В. Стусом), за звинуваченням у антирадян. агітації та пропаганді засудж. до 6-ти р. таборів суворого режиму (Мордовія) та 3-х р. заслання (Читин. обл.; обидві — РФ). Звільн. 1981. Разом із чоловіком заснувала та редагувала альманах «Євшан-зілля» (1987–89). Очолюючи Львів. обл. упр. освіти (1990–92), ініціювала перебудову навч. процесу в школах, зміну програм, організацію г-зій, ліцеїв, коледжів, автор. і приват. шкіл. Від 2002 — у Львів. університеті: від 2003 — професор кафедри укр. літ-ри. Дебютувала віршем «Дика троянда» у ж. «Жовтень» (1959, № 6). Уклала рукописні поет. зб. «Лісовий Никифор» (1965), «Дорога вигнання» (1968–71), «Оранта» (1969–70), «Крізь камінь» (1972–79), «Тирсою в полі» (1973–79), «Остання з плакальниць» (1974–79), осн. твори з яких увійшли до зб. «Поезії» (Нью-Йорк, 1991) та «Шлюб із полином» (Л., 1995; тут подано також «Тренос з тисячоліття хрещення України» та молитов. триптих «Андрей Шептицький»). Худож. світ поезій К. має особливий вимір. Його екзистенц. аспекти у своїй багатобарв. палітрі на перший погляд єднають те, що в худож. слові здається непоєднуваним, тобто мист. плоть і відкриту заангажованість політ. ідей. Не випадково в критич. розмовах про поезію К. звучало, що ліричне «я» її героїні є естет. вираженням буття людини у психол. та фіз. напрузі, що «література і політика тут йдуть поруч взаємно себе не поборюючи». Романтичність характеру лірич. героїні і багатоманіття реал. життя стимулюють її поведінку. Вона не терпить життєвої одноманітності, не допускає розмитості принципів, воліючи їх ділити на «так» і «ні». Інколи імпульсивність реакцій та її поміркована розважливість сходяться десь на межі протиборства між собою, шукаючи шляху до істини. Темат. спектр лірики К. багатобарвний. Її слово енергет., насамперед виразно філос. у своїй християн. моралі, сакральне. Реліг. мотиви в її поезії домінують. Зб. «Оранта», «Дорога вигнання», «Остання з плакальниць» — своєрідний молитов. хорал, в якому поліфонічно поєднані християн. жертовність, життєві радощі від перемог на полі активних битв зі злом, протистояння байдужості, міщан. заскорузлості, інертності поведінки. Образ Батьківщини у К. — це тяглість укр. героїч. і страдниц. історії з минувшини до сучасності, це об’єктивна оцінка здобутків і втрат. Метаобраз євшану — чар-зілля — образ України, що має славу і неславу, «і книгу спогадів, яка дивує світ», має «героїв і пророків, і поетів», «і сльози, і зітхання. І ще ми маємо велике забуття, Яке не хоче знати про майбутнє». Її поезія також містить багато ін., виразно інтерпретов. тем, зокрема ліро-епічну публіцистику, де її лірична героїня виводить на світ Божий людину з «рад. футляру» (вислів М. Коцюбинської), а також філос. лірику в «сюжетах» пейзаж. та інтим. лірики. Дітям присвятила твори «Лелека і Чорна Хмара» (К., 1993), «Пімбо-Бімбо» (2000), «Казки іграшкового телефону» (2001; обидва — Львів). Спільно з чоловіком видала зб. духов. лірики «Се ми, Господи» (1993) та прози «Молімось зорям дальнім» (1997; обидві — Львів). До останньої увійшов її детектив. роман «Вбивство тисячолітньої давності» (окреме вид. — Л., 2002), створ. на основі студій історії Київ. Русі. Вміння побудувати динаміч. сюжет, що інтригує з перших сторінок, дало змогу К. говорити з читачем на найболючіші теми сучасності, зокрема без надриву зусиль окреслити проблему виховання молодого покоління. У творі акцентовано увагу і на сущій нині українофобії (зі спробою протистояти всілякому політ. та аморал. вседозволенню денаціоналізації народу).

Яскравою сторінкою твор. біографії К. є її наук. видання. Так, кн. «Гуни — нащадки Ізраїля» (Л., 1997), над якою К. працювала бл. 20-ти р., високо оцінив у передмові Я. Дашкевич та підкреслив, що вона запропонувала влас. ключ до трактування гунських проблем, застосовуючи не лише «історичну методику, але також й аналіз лінгвістичних даних, етнопсихологічних та ідеологічних фактів далекого минулого, визначаючи етнічний суперстрат і субстрат». Вивчення періоду гунських воєн переконало К., що історію давньої України не слід розглядати поза процесами, що відбувалися на території Близького Сходу та Єгипту, а також поза міфологією і тогочас. ідеологією, яка формувалася на ґрунті міфол. уявлень у перших додержав. структурах. У дослідж. «Студії над “Словом о полку Ігоревім”» (Л., 1999) по-своєму розтлумачила деякі «темні місця» пам’ятки, а також запропонувала нову версію походу Ігоря на половців. На фоні реліг. і політ. атмосфери давньої Русі, Візантії й Риму К. у наук.-популяр. нарисі «Загадки хрещення України-Руси» (Л., 2000) висвітлила питання хрещення Київ. Русі більш як за сто років до 988. Особливу увагу вона зосередила на аналізі агіограф. сюжетів про величаву постать християн. світу Теодозія Печерського, в основі яких — твір Нестора Літописця. Поява цієї книги спричинена і дослідж. життя Іларіона Русина, засн. Києво-Печер. монастиря. «Гортаючи сторінки його творів та шукаючи його слідів в історії становлення української церкви, — пише К., — я ще раз доторкнулася, мов до роз’ятреної рани, до порізаної по живому історії України-Руси, де лише чудом збережена павутинка істини веде до витоків нашого невмирущого бажання бути народом освіченим, культурним, великим і бути господарем на рідній землі. Слова митрополита Іларіона Русина “щоб не назвав нас ніхто пришельцями у рідній землі” нині актуальні як ніколи». Публіцист. статті, темат. огляди, есеї, полемічні матеріали, інтерв’ю К. надрук. у багатьох період. вид., тематика їх найрізноманітніша: культурол., політ., реліг.-церк., держ.-буд., літ.-мист., мемуарна тощо, — серед них: «Про впорядкування польських військових поховань на Личаківському цвинтарі» (г. «За вільну Україну» від 29 січня 1998), «Переляканий галичанин» (г. «Поступ» від 16 жовтня 1999), «Хто скалить око на Святоюрську гору» (г. «За вільну Україну» від 3 березня 2000), «Ізбав нас од лукавого: Думки про російську православну газету “Радонеж”» (г. «Вірую», 2000, ч. 2), «На всіх злочинців чекає суд історії» (г. «Шлях перемоги» від 2 серпня 2000), «Нині поняття “незалежність” перетворюється на красивий звук» (г. «За вільну Україну» від 3 листопада 2000), «Про Синів Світла та про вибір людський» («Львівська газета» від 23 вересня 2003), «На згадку про Валерія Марченка» (там само, 24 березня 2004), «Шевченко і Святий Августин» (зб. «Педагогічна думка», Л., 2007, ч. 2), «Кілька запитань Патріархові РПЦ Кірілові» (г. «За вільну Україну» від 24 червня 2010), «Стус просто не міг інакше» (г. «День» від 3–4 вересня 2010). «У протистоянні духовного і матеріального, — роздумувала К., — на перший погляд, перемагає прагматизм: володарями імперій стають відверті циніки або параноїдальні фанатики: піраміда влади, звернена вістрям униз, стягує в глибину темряви найслабших духом, а, отже, позбавлених або майже позбавлених таких прекрасних рис, як совісність, жертовність, терпеливість, взаєморозуміння... і якими ж дивними, майже незбагненними на цьому тлі постають перед нами ті, хто вибрав самозречення від мирських благ во ім’я царства духу, без чого не те, що розвиток суспільства, а й навіть саме життя людини на землі було б приречене на загибель».

Завантажити статтю