Католицизм

КАТОЛИЦИ́ЗМ (від грец. καθολικός — всеосяжний, вселенський, цілісний) — найчисленніший з трьох основних (поряд із православ’ям і протестантизмом) напрямів християнства. Католиками є понад 1 млрд населення Землі. К. — це сукупність доктрин (теологічних, світоглядних, моральних, соціальних, політичних), релігійної практики й організаційного устрою Католицької Церкви — християнської релігійної спільноти, яка визнає верховенство єпископа Риму (Папи Римського) і дотримується єдності у справах віри та церковної дисципліни незалежно від расового й етнічного походження, статі, громадянства, соціального статусу, політичних поглядів її прихильників. Характерною рисою К. є його інституційно-організаційне оформлення, при цьому організаційна єдність стосується лише релігійної сфери життя віруючих. Католицька Церква — складна, централізована система, що виражено в її ієрархічно-харизматичній структурі, наявності осіб, груп та установ, які виконують притаманні їм функції й обов’язки. 

Згідно з ученням Католицької Церкви, її засновником, первосвящеником і главою є Ісус Христос. Примат керівництва і повнота духовної, юридичної й ординарної влади в К. належить земному намісникові Христа — Папі Римському, якого обирають довічно зібранням (конклавом) кардиналів. Його кафедра — Апостольський Престол (або Св. Престол) — має особливий статус, зумовлений успадкуванням Папою влади, яка була надана Христом апостолові Петру — першому єпископові Риму. Папа є монархом і сувереном духовно-адміністративного центру К. — Апостольського Престолу і міста-держави Ватикан. Офіційною доктриною K. є томізм — створена богословом 13 ст. Т. Аквінським метафізична релігійно-філософська теорія, на основі якої в 19–20 ст. постав один із найвпливовіших філософських напрямів, теологічна форма сучасного об’єктивного ідеалізму — неотомізм. Згідно з соціально-політичною філософією неотомізму, в основу якої покладено ідеї гуманізму, права, свободи і справедливості, людина, наділена свідомістю, волею, свободою і відповідальністю, є вінцем живої природи. Права людини віднесено до категорії природних (божественних) прав; найістотнішою серед свобод визнано свободу совісті. Суспільство розглядають як природну сукупність пов’язаних між собою біологічними, психічними, общинними, економічними, політичними і, найістотніше, релігійними узами його основних складників — родини, громади, професійних об’єднань і, зрештою, держави. Відносини особи із суспільством поділяють на 3 типи, при цьому позитивно оцінюють лише один — солідаризм, тоді як абсолютизацію двох інших — індивідуалізму чи колективізму — вважають хибною крайністю; особистих благ можна досягти лише за умови гармонійних відносин із суспільством і всім людством. 

Універсальну соціальну доктрину Католицька Церква започаткувала за понтифікату Лева XIII (1878–1903). Ідею активної участі католиків у політичному, соціальному і громадському житті висловлено в енцикліці про християнський устрій держави «Immortale Dei» (1885). Одним із основних документів К. із соціальних проблем є енцикліка «Rerum novarum» (1891), в якій визнано існування суспільної несправедливості, притаманної капіталістичному ладу, необхідність захисту Церквою інтересів трудящих, і водночас підтримано ідею захисту приватної власності як невід’ємної частини природних прав людини і співпраці класів, спростовано ідею соціалістичного шляху вирішення соціальних питань. Енцикліки римських понтифіків 20 — поч. 21 ст. присвячено глобальним проблемам людства: соціальній справедливості, соціалізму і комунізму, солідарності, праці, науково-технічному прогресу, моральним засадам суспільного життя, значенню родини, збереженню миру, природного середовища. 

Папа Бенедикт XVI в енцикліці «Deus Charitas est» (2006), торкаючись проблеми доброчинності й полемізуючи з марксистською критикою християнського милосердя, зазначає, що соціальна справедливість — політичне завдання, яке перебуває в зоні відповідальності держави, а не Церкви. Водночас понтифік підкреслив, що Церква завжди готова брати участь у житті суспільства; робити свій внесок у справу соціальної справедливості шляхом милосердних вчинків — обов’язок Церкви і кожного вірянина. Окрім звернення до теми християнської надії, енцикліка «Spe Salvi» (2007) розглядає феномен атеїзму і пов’язані з ним проблеми сучасного суспільства. Глава Католицької Церкви застерігає людство від нових соціальних експериментів, наголошуючи на моральній складовій прогресу. Темою енцикліки «Caritas in Veritate» (2009) є актуальні соціальні проблеми, пов’язані з процесами глобалізації і розгортанням світової фінансово-економічної кризи. Відзначаючи контраст між багатством і бідністю в сучасному світі, Папа наполягає на необхідності зв’язку між соціально-економічним розвитком суспільства і повагою до людської особистості. Декларуючи невтручання у безпосередню політичну боротьбу, Апостольський Престол здійснює суттєвий вплив на політичне життя, вказуючи на цінності, які мають надихати суспільство заради загального блага.

Політичний вимір діяльності Католицької Церкви і свідомості католиків називають політичним К. (політологією К.). Ставлення до політичного К. залежить від оцінки ролі релігії в суспільному житті та політичних поглядів. Ортодоксальний К. трактує політику не як боротьбу за державну владу, а лише як свідому, вільну й оптимальну співорганізацію життя суспільства, насамперед держави. Натомість модернізм, секуляризм і т. зв. приватний К. наполягають на мінімізації присутності Католицької Церкви в суспільній, економічній, культурній, науковій та інших сферах публічного життя. Представники таких течій, як політичний атеїзм, постмодернізм, крайній лібералізм, розглядають політичний К. як прагнення Католицької Церкви до узурпації сфери політики. Відповідно до офіційної позиції Католицької Церкви, її право на участь у політичній діяльності не може бути опосередкованим. 

Політична доктрина К., цілком узгоджуючись із засадами християнства, змінюється залежно від конкретних обставин реального світу, значне місце в ній займає трактування проблем сучасності. К. відхиляє ідеологію і політику тоталітаризму, фундаменталізму, расизму і шовінізму, будучи противником теократії, водночас негативно оцінює суспільно-політичний атеїзм і секуляризацію. Неприйнятними для нього є також аксіологічна нейтральність, брак плюралізму і толерантності, заперечення діалогу й екуменізму. Відносини між К. і державами мають відповідати трьом основним принципам, закладеним у рішеннях 2-го Ватиканського собору (1962–65): дотримання свободи віросповідання, незалежне співіснування Церкви і держави, співпраця між ними в інтересах людини. Принциповими вимогами К. до своїх послідовників є лояльність до світської влади, дотримання законів, якщо вони не суперечать моральним нормам, турбота про народ і країну. Водночас католики можуть по-різному позиціонуватися стосовно політичних ідей та реалій.

Завантажити статтю