Історизм
ІСТОРИ́ЗМ Уперше термін «І.» використав 1797 нім. історик літ-ри Ф. Шлеґель у фрагментар. зауваженнях із філології, вказавши на неісторичність «популяр. філософії» 18 ст., позбавленої персон. індикацій. Тим самим він утверджував розуміння історичності всієї дійсності, яку осмислював як індивід. зміни в часі. Нині цим терміном позначають заг. методол. принцип матеріаліст. діалектики; духовно-культур. рух 19 ст.; вид і спосіб істор. думки, що сприяв академ. становленню історичної науки, відрізняючи її пізнавал. стратегію від природничо-наукової. У першому випадку в принципі «І.» виражено ідею загальності та універсальності істор. підходу до аналізу розвитку природи й суспільства (необхідність розглядати всі явища з погляду їхнього генезису, виникнення, розвитку та подальших змін). У 1-й третині 19 ст. І. означав історично орієнтов. пізнання індивідуального в його конкрет. часі й просторі, спрямов. на фактол. емпіричне дослідж. (істор. школа права). Наприкінці 18 — на поч. 19 ст. терміном «І.» позначали донаук. етап розвитку істор. науки, на відміну від наук., що характеризувався появою розвиненої істор. свідомості — становлення різниці та зв’язку між трьома модальностями часу (минуле, сучасне, майбутнє). Під час тривалих дискусій через визначення домінуючих тлумач. моделей і методол. інструментарію в істор. текстах та їхній зв’язок із пануючими історіософ. системами встановлено базові елементи змістов. наповнення поняття «І.» та його етапи. Так, в І. епохи Просвітництва підкреслено «універсалізм» істор. процесу й оптимістичну теорію прогресу; класич. І. 19 ст. вказує на ґрунтовну історизацію думки в гуманітар. науках і взаємозв’язок між «розумінням» як її центр. методол. категорією (на відміну від категорії «пояснення» в природн. науках) та утвердженням поняття «рац. і духов. людини» як суб’єкта історії. Наприкінці 20 ст. у теор.-методол. дискурсі утвердився т. зв. саморефлектуючий І., зосереджений на понятій. апараті істор. науки. К. Поппер на основі різниці у пізнавал. стратегії природн. і гуманітар. наук («генералізації» й «індивідуалізації») та розмежування їхньої методології виокремив пронатураліст. і антинатураліст. І. Складовими І. як духовно-культур. руху та світогляду 19 ст. були протест проти раціоналізму доби Просвітництва з його скептич. ставленням до минулого, але сприйняттям оптимістич. просвітн. ідеї «прогресу»; істор. свідомість романтизму з властивим йому постій. пошуком у минулому сенсу сьогодення; індивідуалізація (усвідомлення ідеї, що індивідуум формується історично); ідея «нар. духу», яка виникла внаслідок повтор. пробудження нац. ідентичностей у Європі. І. став теор. основою істор. науки та сформував три її базові складові: ідеаліст. істор. поняття; канонізація дослідн. регулятивів до єдності істор. методів; поширення фахових претензій на заг. освіту суспільства. Історія була самовиявом і самовиявленням людини 19 ст. як індивідуал. елементу культур. розвитку заг. духу. Людські вчинки обумовлювали «ідеї», які виступали як духовні рушії, спрямовували практичні дії на зміну існуючого світу і через керівні інтереси призводили до прийняття тих чи ін. істор. рішень. І. визначав істор. метод як систему правил, що спрямовує процес вивчення минулого, впливає на профес. операцію пізнання — наук. дослідження. Ці правила ґрунтувалися на істор. гносеології, в основі якої — герменевтика людських дій та мотивів (історію пізнавали шляхом їхнього «розуміння» за філол. моделлю проникнення у смисл текстів). Упорядкування методол. інструментарію здійснювалося за допомогою евристики, критики, інтерпретації. Істор. наука, пізнаючи минуле, стимулює культур. прогрес і виконує заг.-осв. функцію у сучас. сусп. житті, оскільки дії та мотиви поведінки людини обумовлені історично. Їхнє пізнання є вищим сенсом буття. І. розвивав політ. теорію, легітимуючи політ. стан суспільства аналізом його істор. розвитку. У сучас. розумінні І. розглядають у зв’язку з проблемами інституціоналізації істор. науки. Він означає наук. парадигму істор. науки 19 ст., зведену до 5-ти ґрунтов. ознак: інтереси (орієнтація на змінні потреби життя); «концепція ідеї» (формування домінуючого погляду на обумовленість людських дій у минулому); методи істор. реконструкції; форми історіогр. викладу; функції практич. орієнтації суспільства.
Рекомендована література
- G. Iggers. The German Conception of History: The National Tradition of Historical Thought from Herder to the Present. Middletown, 1968;
- F. Jager, J.Rüsen. Geschichte des Historismus: eine Einführung. München, 1992;
- Поппер K. Злиденність історицизму / Пер. з англ. K., 1994;
- Трëльч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем. Москва, 1994;
- Th. M. Bohn. Das «Prinzip des Historismus» in sowjetischer Lesart // Storia della Storiographia. 1998. № 34;
- Стельмах С. «Відродження історизму?». Теоретичні проблеми історичної науки XIX ст. в сучасній зарубіжній історіографії // Історія та історіографія в Європі. 2004. Вип. 3;
- Його ж. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (XIX — початок XX століття). К., 2005.
Завантажити статтю
