Заслання

ЗАСЛА́ННЯ  — різновид кримінального і кримінально-політичного покарання, що полягає у видаленні засудженого з місця його постійного або тимчасового проживання з обов’язковим поселенням у певній місцевості, зазвичай на периферії в межах даної держави, на строк, вказаний у вироку чи іншому директивному акті влади. Цей різновид кримінал. покарання активно застосовувався до серед. 19 ст. у світ. законодавстві, включно з розвиненими державами, а у рад. законодавстві — до кін. 1980-х рр. Із Великої Британії злочинців засилали в Пн. Америку (до 1776) й Австралію (до 1852), із Франції — у Ґвіану та Нову Каледонію (до 1946). Європ. диктатор. режими практикували З. до 1970-х рр.: з Португалії до 1974 політв’язнів засилали в афр. колонії, з Греції в період військ. диктатури (1967–74) — на о-ви Егей. моря. Закони та політико-правова практика Рос. імперії також передбачали З. як осн. чи додатк. кримінал. та кримінал.-політ. покарання. Воно докорінно відрізняється від вигнання з держави — покарання, яке застосовували свого часу в СРСР: З. — висилка у межах країни, вигнання — примус. депортація громадянина держави за її межі, зазвичай поєднувана з позбавленням громадянства, або депортація іноземця, оголошеного персоною нон ґрата. Так, В. Мороз 1970 за звинуваченням у антирад. агітації і пропаганді засудж. до 6-ти р. спецв’язниці, 3-х р. таборів особливо суворого режиму і 5-ти р. З., однак 1979 разом із 4-ма ін. в’язнями рад. режиму він був обміняний на 2-х засудж. у США рад. шпигунів (акція оформлена як позбавлення громадянства СРСР із депортацією за межі держави); І. Світличний 1973 — до 7-ми р. концтаборів суворого режиму і 5-ти р. З.

У Моск. царстві, а згодом і Рос. імперії, З., крім функції кримінал. покарання, виконувало роль потуж. демогр.-екон. чинника, що сприяв колонізації нових земель, зокрема українці вперше з’явилися на берегах Тихого океану ще у 2-й пол. 17 ст. Це були переважно політ. засланці, які тікали з моск. в’язниць-острогів або місць З. У 18 ст. на примус. роботи влада висилала учасників масових нар. виступів (напр., Коліївщини), козаків-мазепинців та ін. Після скасування у серед. 18 ст. у Рос. імперії смерт. кари і заміни її довіч. каторгою З. набуло значно більших масштабів — засланцями часто ставали чл. сім’ї каторжанина, або йому самому влада замінювала каторгу на З. У 1-й пол. 19 ст. кількість засланців у Рос. імперії істотно зросла за рахунок політв’язнів: декабристів, кирило-мефодіївців та петрашевців, а також учасників польс. повстання 1830–31, серед яких були й українці. «Уложение о наказаниях» (1845) встановлювало З. одним із гол. засобів покарання через суд за кримінал. і політ. злочини. Крім того, нерідко застосовували адм. З. «по высочайшему повелению». У 1850-х рр. право засилати в адм. порядку за політ. мотивами одержали деякі місц. адміністратори — намісник Кавказу, вілен. генерал-губернатор та ін. Від 1860-х рр. на З. відправляли чл. українофіл. організацій, народників і народовольців, від кін. 19 ст. — чл. всерос. і нац. політ. організацій лівого спрямування. Осн. місцями політ. З. у Рос. імперії стали Якут. обл., Забайкалля, Єнісей., Іркут. і Томська губ., згодом — о-в Сахалін. На поч. 20 ст. на Сх. від Уралу перебувало до 300 тис. політ. і кримінал. засланців. Велика кількість осіб, які проходили через в’язниці, каторгу та З. (майже обов’язково — активісти політ. партій і груп), сприяла виникненню та ствердженню своєрід. етосу й менталітету широких мас інтелігенції і простолюду імперії, певній криміналізації рос. масової культури, що відчутно донині, оскільки роки рад. влади тільки поглибили цю тенденцію. Після повалення самодержавства у Рос. імперії політ. З. офіційно скасовано, проте у 1920-х рр. його відновила рад. влада. Відповідно до рад. судової практики З. як осн. покарання застосовувалося у випадку, якщо суд вважав, що «перевиховання» покараного може відбуватися без його ізоляції від суспільства, але з вилученням із «шкідливого» середовища. Як додатк. покарання воно призначалося після відбуття осн. терміну ув’язнення у тюрмі чи таборі або при заміні невідбутої частини позбавлення волі менш тяжким покаранням. Правовий режим відбування З. полягав у обмеженні свободи пересування певним адм. р-ном. Засланець був зобов’язаний регулярно (зазвичай щомісяця) реєструватися у місц. органах внутр. справ, своєчасно повідомляти про зміну місця мешкання чи праці, займатися «суспільно корис.» працею, інакше йому загрожувало ще й кримінал. покарання за неробство. З., як і ін. види кримінал. покарання, часто поєднували з висилкою — забороною проживання у певних місцевостях (великих містах та ін.). На відміну від засланців, вислані обирали місце проживання самостійно, за винятком заборонених для них місцевостей, і мали вільніший режим пересування. Спочатку в СРСР З. використовували як засіб ізоляції політ. опонентів більшовиків — колишніх есерів, боротьбистів, укр. соціал-демократів, меншовиків, анархістів та ін. представників соціаліст. партій (як правило, його застосовували в позасудовому порядку), згодом до них приєдналися троцькісти та націонал-комуністи, з поч. суціл. колективізації с. господарства — т. зв. куркулі та підкуркульники (заможні селяни, яких цілими родинами висилали на Пн., Урал, Далекий Сх. і до Сибіру). У серед. 1930-х рр. З. перетворилося на додатк. покарання, а «ворогів народу» та чл. їхніх сімей засуджували передусім до смерт. кари або багаторіч. перебування у таборах ГУЛАГу. Окрім сталін. тези про «загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму», однією з причин такої трансформації стали екон. потреби тоталітар. режиму — простіше змусити працювати багатомільйонну армію в’язнів таборів, ніж засланців. Після приєднання на поч. 2-ї світової війни до СРСР низки тер., 1939–41 на З. відправлено цілі соц. групи насел. Зх. України та Білорусі, країн Балтії, Бессарабії — представників т. зв. бурж.-поміщиц. класів, працівників колиш. держапарату, поліції, кадрових військовиків, священиків, активістів політ. партій, представників інтелігенції — загалом усіх, хто був незадоволений чи потенційно міг бути незадоволений рад. владою, чл. їхніх сімей і родичів. Точна кількість засланців невідома, але тільки на колиш. тер. Польщі репресовано тим чи ін. способом бл. 1,5 млн осіб. Після нападу Німеччини на СРСР рад. керівництво почало застосовувати практику З. етніч. груп — німців Поволжя і Причорномор’я, інгерманландців, нащадків крим. ґотів, фінів. Їх відправляли до Сибіру (Алтай. край) і Казахстану. 1944 безстроково заслані до Казахстану та Серед. Азії етнічні групи й навіть цілі народи та нації — крим. татари, турки-месхетинці, понтій. греки, калмики, карачаєвці, балкарці. Частину з них реабіліт. за кілька років після смерті Й. Сталіна, частину (крім крим. татар, турок-месхетинців, греків, корейців, німців Поволжя та ін.) — 1989. У 2-й пол. 1940-х — на поч. 1950-х рр. З. чл. сімей повстанців та симпатиків антирад. руху стало ефектив. знаряддям у боротьбі влади проти незалежниц. сил і зброй. підпілля країн Балтії та Зх. України. У 1960–70-х рр. влада застосовувала З. передусім проти дисидентів: або додаючи його до терміну перебування у в’язницях і таборах, щоб ізолювати інакодумців від інтелектуал. середовища, або разом із примус. працевлаштуванням у провінції. Найбільш відомим випадком З. інакодумця є переведення у 1980-х рр. академік АН СРСР А. Сахарова із Москви до м. Горький (нині м. Нижній Новгород, РФ), у ті часи — закритого для іноземців, з метою унеможливити контакти одного із лідерів дисидент. руху в СРСР із представниками закордон. ЗМІ та правозахис. організацій. Нині у демократ. країнах З. як різновид кримінал. і кримінал.-політ. покарання не застосовується.

Завантажити статтю