Емансипація

ЕМАНСИПА́ЦІЯ (від лат. emancipo — формально звільняти від опіки) — виражена у різноманітних формах тенденція соціального розвитку, яка репрезентує звільнення людей від тих чи інших форм дискримінації, несвободи, гноблення. У римському праві Е. — звільнення дітей (онуків) від влади батьків; емансипований ставав особою власного права, проте на його дітей Е. не поширювалася. Метою Е. було обмеження дроблення господарського двору (принцип майорату). Іншим дітям батько прагнув створити умови для заснування власного господарства за допомогою Е., надаючи їм майно для самостійного господарювання. З часів римського імператора Константина (4–5 ст.) батько мав право відмінити Е. через невдячність дітей. У 6 ст. запровадили спрощену Е. для відсутніх дітей на підставі імператорського рескрипту або заяви батька, зареєстрованого у відповідній установі. У звичаєвому праві батьківську владу скасовував сам факт заснування сином власного господарства чи заміжжя дочки. У сучасному цивільному праві Е. — оголошення неповнолітньої особи повністю дієздатною за рішенням органів опіки і піклування або суду. У загальному розумінні Е. — звільнення від залежності (у найширшому розумінні — від «культури залежності»); створення умов існування, коли людина може повною мірою визначати своє життя на власний розсуд. Передумовою емансипаторних практик є прискорення соціально-економічного розвитку, експансія ринку, релігійно-ідеологічні зрушення, поширення демократії, що загалом потребує вільних соціальних агентів, визнання індивідуальної моральної автономії, можливості приватності тощо. Сенс Е. можна вбачати у збагаченні досвіду адаптивних практик суспільства, що є особливо значущим за умов зростання невизначеності та ризику. Формою реалізації потенцій Е. є творення альтернатив, які надавали б людині можливості самовизначення, вибору. Водночас Е. передбачає поширення етосу власної відповідальності, зменшення (скасування) домінування колективізму, егалітарності. Е. може мати природний, спонтанний характер чи набувати радикалізованих, революційних форм. Е. порушує усталеність, стійкість суспільства, поширює масштаби і глибину аномії та маргіналізації. Разом із тим зростає рівень соціальної мобільності. Рівень Е. може бути критерієм оцінки розвиненості суспільств, їхньої толерантності. Традиційні суспільства демонструють стабільність за умов мінімального потенціалу Е. (примусова соціальність), але за умов сучасних багатокультурних суспільств навіть традиційні суспільства змушені вдаватися до поміркованих форм Е. та лібералізації. Сучасні лібералізовані суспільства створюють простір для емансипаторних експериментів. Окремий індивід може реалізовувати власний життєвий проект, обирати статеву чи національну ідентичність, змінювати їх. З іншого боку, Е. не є абсолютною: звільняючи людину від одних обмежень і залежностей, Е. передбачає занурення в інші, менш явні, але так само суттєві. Соціальний процес та прогрес — емансипаторні практики, що змінюють одна одну, визначаючи й окреслюючи нові простори і сфери соціальної свободи. Серед форм цих практик — аболіціонізм (рух за ліквідацію рабства у США), національно-визвольний рух (звільнення від імперського гніту), рух за гуманізацію звичаїв війни (визнання прав військовополонених, заборона деяких видів зброї), секуляризація та реформація (обмеження влади і впливу церкви на суспільні справи), суфражизм (жіночий рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав), правозахисний рух в усіх різновидах тощо.

Завантажити статтю