Еміграція

ЕМІГРА́ЦІЯ (від лат. emigratio — виселення, переселення) — вимушене або добровільне переселення корінних мешканців з Батьківщини до іншої країни на постійне проживання чи на деякий час з політичних, соціальних, економічних, релігійних та інших причин. Цим терміном також позначають місце або час перебування після такого переселення окремих осіб, груп чи спільнот (напр., укр. міжвоєнна Е. в Європі) й етнонац. спільноту емігрантів у певній державі (китай. Е. у США та ін.). Водночас похід. термін «внутр. Е.» застосовують для окреслення соц.-психол. стану відчуження особистості чи окремих груп (зокрема дисидентів) від повсякден. життя, цінностей та світогляд. орієнтирів соц.-політ. буття певної країни, особливо у тоталітар. режимах (нацист. Німеччина, СРСР тощо).

Е. як соц.-політ. явище виникла на межі пізнього середньовіччя та ранньомодер. часу. Вважають, що цей термін запровадив у широкий обіг іспан. правознавець та богослов 16 ст., проф. Саламан. університету Ф. де Віторія. Раніше примус. переселення чи вигнання окремих осіб, груп і прошарків насел. або народів позначали дефініцією «остракізм». Первісно Е. тлумачили виключно у реліг. сенсі як «мандрування духу» (реліг., за своїми причинами та мотивацією, були перші хвилі європ. Е.), згодом виокремили й ін. фактори та причини. Відповідно до провід. чинників, які зумовили ту чи ін. еміграц. хвилю, розрізняють політ. (військ.-політ.) Е., спричинену громадян. війнами, воєн. конфліктами, депортаціями, політ. репресіями, переслідуванням інакомислення, придушенням свободи слова й зборів та ін.; екон., чи трудову (заробітчан.) Е., спричинену екон. депресією, стагнацією, низьким рівнем життя, безробіттям, стихій. лихами, голодом і злиднями на Батьківщині емігрантів, несприятливою кон’юнктурою міжнар. ринку праці для певних країн і регіонів, заохочувал. або ліберал. держ. еміграц. політикою країн зі швидкими темпами розвитку на дозоване квотування та сприяння Е. осіб із високою фаховою спеціалізацією або низькокваліфіков. робочої сили (напр., Е. китай. чорноробів у 2-й пол. 19 ст.) для фізично тяжкої, непопуляр. праці у важкій індустрії, копальнях, буд-ві, с. госп-ві та ін.; етнічну (етнореліг.) Е., поширену в часи реліг. війн чи за певних етнокультур. передумов: піднесення моноетніч. войовничого фундаменталізму, переслідування іновірців, масова дискримінація за реліг., мовною та етніч. ознаками, етнічні чистки (зокрема масове винищення племені тутсі у Руанді 1994, що спричинило втечу понад 2-х млн осіб), депортація наро- дів (напр., крим. татар 1944); внутр. (переселен.) Е. — переселення з одного місця на ін. в межах певної країни, пов’язане, як правило, з освоєнням нових земель чи надмір. кількістю мешканців на певній території. Остання зумовлена полівимір. комплексом причин, що різною мірою стосуються тих чи ін. верств і прошарків насел. (швидка урбанізація країни призводить до переселення мешканців с.-г. регіонів у мегаполіси тощо). За терміном побутування за кордоном розрізняють постійну, тимчас. і сезонну (на період. заробітки) Е. Серед її типових соціо- та етнокультур. передумов — культурна і мовна спорідненість з насел. країни, до якої рухаються еміграц. потоки, спільна релігія, військ.-політ. обставини (вивезення на примус. роботи, інтернування осіб, позбавлених прав громадянства, в таборах для переміщ. після війн та воєн. конфліктів). Крім того, виокремлюють дифузну («розливну») Е., що складається майже з усіх соц. груп і прошарків насел. та виникає внаслідок масштаб. військ.-політ., екон., етніч. та ін. катаклізмів (еміграц. хвилі після 1-ї і 2-ї світ. воєн); групову Е. за фахово-профес. й ін. ознаками; індивід. Е. (возз’єднання родин, персонал. кар’єрні перспективи, здобуття вищої освіти за певним фахом та ін.). Міжнар. конвенція про цивіл. і політ. права 1966 й Конвенція про права мігрантів та чл. їх родин 1990 передбачають право кожної людини покидати будь-яку країну, тобто визнають право на Е. Водночас вона врегульов. низкою правових обмежень, необхід. для охорони держ. безпеки, громад. порядку, вільної конкуренції, прав і свобод ін. осіб (напр., конвенціями Міжнар. організації праці). Відтак виділяють також легал. й нелегал. Е., зокрема останню розглядають як злочин міжнар. характеру, що підриває соц.-екон. або політ. системи тієї чи ін. країни. Е. не завжди призводить до автомат. втрати колиш. громадянства. Це питання регламентує законодавство тієї держави, громадянами якої є емігранти. Політ. емігрантам зазвичай надають право притулку. Емігранти, які втратили громадянство і не отримали нового, стають апатридами. У деяких державах дозволено відновлення громадянства шляхом реінтеграції — вступу в нього на більш пільгових умовах, ніж в ін. випадках. Процедура надання емігрантам громадянства країни проживання визначена її законодавством і передбачає низку правових процедур. Права біженців та апатридів регламентов. міжнар. Конвенцією про статус біженців 1951.

Великі геогр. відкриття 15 ст., реліг. війни 16–17 ст. і революції 18–19 ст. стали гол. передумовами виникнення феномену Е. Наприкінці 16 ст. відбулася перша велика Е. англ. пуритан до Нідерландів, а у 1620–30-х рр. — до Пн. Америки. У 2-й пол. 17 ст. поширилася Е. гуґенотів з Франції до Німеччини та Англії. Найбільшою Е. у 19 — на поч. 20 ст. було т. зв. велике (трансатлантичне) переселення з Європи до Пн. і Пд. Америки. Внаслідок цієї Е. понад 5 млн осіб, переважно вихідців з Великої Британії, осіли у Канаді, бл. 15-ти млн, переважно вихідців з країн Середземномор’я, — у Пд. Америці, бл. 36-ти млн мешканців континентал. Європи — у США. Через масову Е. із Європи до Пн. і Пд. Америки, Австралії та ін. регіонів помітно зменшилися темпи приросту насел. у багатьох європ. країнах у 2-й пол. 19 — 1-й третині 20 ст. Знач. масштабів набула внутр., або переселен. Е. в Рос. імперії протягом 2-ї пол. 19 — на поч. 20 ст., коли до Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії переселилося бл. 20-ти млн осіб, зокрема кілька мільйонів українців (див. Зелений Клин і Сірий Клин). У 19 ст. зросла китай. Е. (бл. 12-ти млн осіб) до В’єтнаму, Таїланду, Малайзії, Індонезії та ін. Перша класична політ. Е. — рояліст. із Франції наприкінці 18 ст. Своєрідні хвилі та вибухи Е. спостерігалися після великих рев. потрясінь (напр., революцій 1848–49 у Європі). У 1870-і рр. емігрували комунари з Франції, соціалісти з Німеччини, учасники рев. й нац.-визв. рухів із Рос. імперії (серед них і з Наддніпрян. України). У 2-й пол. 19 ст. склалася специфічна субкультура політ. Е., яка вирізняється інтернаціоналізацією, поєднанням суспільно-політ., громад. та наук.-освіт. діяльності, співіснуванням емігрантів з різною парт. і нац. приналежністю, відмін. світоглядами та переконаннями, специфіч. побутом тощо. Крайнім виразом субкультури політ. Е. стало середовище т. зв. профес. революціонерів. Після більшов. перевороту 1917 у Рос. імперії з’явилися перехресні потоки Е. — на Сх. виїжджали революціонери з Європи, на Зх. втікали представники вищих станів і класів, духовенства, учасники білого руху, антибільшов. налаштована інтелігенція та ін. Після поразки Визвольних змагань 1917–21 поширилася військ.-політ. Е. українців до європ. країн. У 20 ст. масова Е. наук. і культ.-осв. діячів спричинила виникнення на еміграції специфіч. інтелектуал. середовища зі своєрід. напрямами та явищами соціогуманітар. думки: євразійство, зміновіхівство у рос. міжвоєн. Е.; культурне піднесення в укр. повоєн. Е. 1945–51, відоме як еміграц. (другий) ренесанс, або планета Ді-Пі (за висловом У. Самчука). Тотально поширилася екон. Е., яку заохочують деякі держави. Так, Франція, щоб збільшити ресурси робочої сили, які скоротилися внаслідок воєн. втрат у 1-й світ. війні та низької народжуваності, в 1930-х рр. прийняла переселенців з Алжиру. Тоді ж знач. масштабів набула антифашист. Е. з Європи до Пн. Америки та СРСР. Великі хвилі політ. Е. були з Польщі та Угорщини після 1956 та з Чехословаччини після 1968. «Розливні» (дифузні) хвилі Е. мали місце і в 2-й пол. 20 ст., зокрема після розділу Індії та Пакистану (1947), що призвів до Е. понад 17-ти млн осіб. Війна в Афганістані у 1980-х — на поч. 1990-х рр. спричинила переселення понад 6-ти млн біженців, частини з них — до країн СНД. У 2-й пол. 20 ст. значно поширилася етнічна Е. з СРСР, напр., вірмен та євреїв у 1970-і рр. Від кін. 1980-х рр. великих масштабів набула екон. (заробітчан.) Е. з країн Сх. Європи та держав СНД (зокрема й України) до Зх., Центр. і Пд. Європи, яка має легал. і нелегал. форми. У сучас. світі Е. досягнула знач. масштабів. За даними ООН, наприкінці 1990-х рр. нараховувалося понад 22 млн біженців (з них понад 4 млн повернулися до колишніх місць проживання, що знаходилися під опікою ООН або приват. гуманітар. агентств). Нині кількість переміщ. осіб за різними підрахунками складає бл. 24–25 млн. Від 2000 міжнар. спільнота відзначає 18 грудня як Міжнар. день іммігранта, від 2001 20 червня — як Всесвіт. день біженця. Їхніми проблемами опікується Верхов. комісаріат ООН у справах біженців.

Еміграція українців (Е. у.)

Зазвичай, першу Е. у. пов’язують з представниками вищих верств козац. старшини поч. 18 ст., які належали до прибічників гетьмана І. Мазепи. Після поразки під Полтавою частина мазепинців (А. Войнаровський, Г. Герцик, І. Ломиковський, І. та Ф. Мировичі, П. і Г. Орлики та ін.) втекла до Польщі, Туреччини, Франції, Швеції, де проводила активну антирос. політ. діяльність. Початком труд. Е. у. вважають 1-у пол. 18 ст. і пов’язують з переселенням українців із пд.-сх. Пряшівщини та ін. зх.-укр. земель на тер. Австрії між Тисою (притока Дунаю) та Дунаєм (сучасна Воєводина у складі Сербії), а у 2-й пол. 18 — на поч. 19 ст. — також до Баната (нині в складі Румунії та Сербії), Срема й Славонії (сучасна Хорватія). Після зруйнування рос. військами Нової Січі 1775 політ. емігрантами (у певному сенсі) стали запороз. козаки, які з дозволу турец. влади заснували в гирлі Дунаю Задунай. Січ, що існувала до 1828. У 1870-х рр. з підрос. України до Центр. і Зх. Європи виїхала невелика група наддніпрян. емігрантів (Ф. Вовк, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.). Їхня діяльність значно вплинула на формування нац. свідомості та становлення політ. українства наприкінці 19 — на поч. 20 ст. 2-а пол. 19 ст. вирізнялася масовою переселен. Е. у. на теренах Рос. імперії. У 1860–70-х рр. насел. малорос. губ. мігрувало на вільні землі Оренбур., Самар., Саратов., Уфим. та ін. губ. європ. частини Росії; у 70–90-х рр. 19 — на поч. 20 ст. мала місце здебільшого стихійна Е. у. з Катеринослав., Київ., Полтав., Черніг., Харків., Херсон. та ін. губ. до Серед. Азії і Сибіру. Найбільші переселен. хвилі пов’язані відповідно з будівництвом Транссибір. магістралі (1890-і рр.) та Столипін. аграр. реформою (1906–10). Заг. кількість переселенців з укр. земель у Рос. імперії наприкінці 19 — на поч. 20 ст. становила декілька млн осіб, які компактно розселилися в Пд.-Зх. Сибіру і Пн. Казахстані (Сірий Клин), на Далекому Сході (Зелений Клин) й ін. регіонах. У 2-й пол. 19 ст. українці з Галичини та Буковини переселялися до Боснії та Герцеґовини, а також до Рос. імперії. У 70-х рр. 19 — на поч. 20 ст. з підавстр. укр. земель (Галичина, Пн. Буковина, Закарпаття) відбувалася масова трансатлантична (заокеан.) Е. у. до Пн. Америки, яка сягнула найвищої інтенсивності напередодні 1-ї світової війни. Її зумовили екон. причини: аграрне перенаселення, зубожіння укр. насел., сповільнені темпи розвитку економіки, низький життєвий рівень, висока смертність та ін. Перші укр. емігранти з’явилися в США у 1860-х рр., в Канаді — у 1890-х рр. У США вони осіли переважно на тер. шт. Коннектикут, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Огайо, Пенсильванія, в Канаді — на землях провінцій Альберта, Манітоба, Саскачеван. Першими офіційно зареєстров. українцями у Канаді 1891 стали В. Єлиняк (Еленяк) й І. Пилипів. Одночасно відбувалося спорадичне переселення підавстр. українців до Лат. Америки (як правило, Бразилії та Арґентини). Зафіксов. два піки Е. у. до Бразилії: у серед. 1890-х рр. і в 1908–10. На тер. Бразилії українці розселилися у шт. Парана, Ріу-Ґранді-ду-Сул, Санта-Катаріна, Сан-Паулу, де займалися переважно с. госп-вом. В Арґентині укр. переселенці компактно мешкали в провінціях Місьйонес та Буенос-Айрес. Поряд із труд. трансатлантич. наприкінці 19 — на поч. 20 ст. досить широких масштабів набула сезонна заробітчан. Е. у. зі Сх. Галичини, Пн. Буковини та Закарпаття до Великої Британії, Данії, Німеччини, Португалії, Румунії, Франції, Швеції, Швейцарії та ін. європ. країн. Українці-заробітчани працювали як у с. госп-ві, так і на заводах, ф-ках і копальнях.

Е. у. в 20 ст. зазвичай розглядають у світлі моделі трьох або чотирьох хвиль: перша — довоєнна (кін. 19 ст. — 1914), друга — міжвоєнна (1918–39), третя — повоєнна (після 1945), четверта — сучасна (від кін. 1980-х рр.). У схемі трьох хвиль вилучають першу, яку органічно пов’язують з переселен. потоками українців кін. 19 ст. Однак моделі трьох або чотирьох хвиль, незважаючи на їхню операц. простоту та поширеність, мають низку суттєвих недоліків. Вони вибудовані за трансатлантич. (зх.) напрямом і не враховують масових переселень українців у межах Рос. імперії та СРСР, які співставні за чисельністю й масштабами, але відмінні за причинами, мотивами й наслідками. Крім того, ці моделі надмірно генералізують досить складні та різноманітні процеси Е. у., що по-різному розгорталися у багатьох країнах світу. На поч. 20 ст. політ. Е. у. посідала відносно незначне місце в заг. потоці переселенців і вигнанців, але відігравала значну роль у суспільно-політ. та громад. житті. Відомі укр. політ. і громад. діячі (Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, М. Русов, О. Скоропис-Йолтуховський, Б. Ярошевський та ін.) емігрували з Наддніпрян. України до підавстр. Галичини, а звідти — до Центр. і Зх. Європи. Революція 1905–07 та репресії рос. уряду призвели до нової хвилі політ. Е. у. до Центр. і Зх. Європи (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк, Л. Юркевич та ін.), що створила низку політ. організацій у вигнанні, напр., Союз визволення України.

1-а світова війна та поразка Визв. змагань 1917–21 спричинили масову військ.-політ. Е. у., яку в наук. літературі називають другою (в моделі чотирьох хвиль), першою (в моделі трьох хвиль), або міжвоєнною. Вона складалася з колиш. військовиків, урядовців і чиновників адміністрацій УНР та ЗУНР і загалом біженців із різних прошарків й верств укр. суспільства, зокрема на тер. Чехо-Словаччини були інтерновані вояки УГА, Польщі — військ. частини армії УНР на чолі з С. Петлюрою. Укр. емігранти розселилися у країнах Сх. і Центр. (Австрія, Німеччина, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина, Югославія), а згодом й Зх. (Бельгія, Франція) Європи. Концентрація знач. кількості українців у країнах Сх. і Центр. Європи в міжвоєн. період (1919–39) призвела до активізації політ., громад., наук. й культ.-осв. життя, розбудови низки академ. осередків, громад. і просвітниц. організацій, серед них — Український вільний університет, Український науковий інститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Укр. госп. академія. Заходами Укр. академ. комітету 1926 і 1932 проведено наук. з’їзди в Празі. Однак у 1920–30-х рр. відбулося поступове розпорошення укр. емігрантів у Європі: частина повернулася до Рад. України, дехто переїхав до країн Пн. і Лат. Америки, Зх. Європи. У міжвоєнну добу істотно зросла й заробітчан. Е. у. до Канади, США, Арґентини, Параґваю, Уруґваю, Перу, Франції, Німеччини, Бельгії і Латвії з Галичини, Волині, Полісся та ін. укр. земель у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Наймасовішого характеру труд. Е. у. набула наприкінці 1920-х рр. (до поч. світ. екон. кризи), протягом 1930-х рр. вона помітно скоротилася. Внутр. Е. у. в межах СРСР у цей період досягнула знач. розмаху. Міграція українців до Сибіру, Далекого Сходу, Серед. Азії та на Кавказ зумовлена колективізацією с. господарства, голодомором 1932–33, втечею від репресій карал. органів, переїздом фахівців і робітників на новобудови п’ятирічок тощо. Крім того, значна кількість українців, ув’язнених у концтаборах Сибіру та Далекого Сходу, побоюючись нових репресій після звільнення залишалася та осідала у віддалених від України регіонах. Під час 2-ї світової війни багато українців евакуйовано до Серед. Азії та Сибіру, звідки повернулася на Батьківщину лише частина.

2-а світова війна спричинила нову велику хвилю Е. у., відому як третя (чи друга), або повоєнна. Вона складалася переважно з переміщ. осіб, які утримувалися в таборах у зх. окупац. зонах Німеччини, Австрії та Італії. Це були репатріанти (див. Репатріація) з британ., амер., франц. окупац. зон, серед них — колишні військовополонені, яких рад. режим вважав зрадниками, вояки «Русской освободительной армии» генерала А. Власова, укр. вояки польс. корпусу генерала В. Андерса, полонені з дивізії «Галичина». Значну частину переміщ. осіб становили вивезені на примус. роботи, а також біженці, які втекли від рад. військ. Таборовий період (1945–51) Е. у. в Зх. Європі традиційно називають у наук. та худож. літературі добою Ді-Пі. Від кін. 1940-х — до поч. 1950-х рр. українці, які перебували в тимчас. таборах, переселилися на постійне проживання до США, Канади, Австралії, Арґентини, Бельгії, Бразилії, Великої Британії, Венесуели, Нової Зеландії, Франції та ін. Частина емігрантів протягом 1950-х рр. переїхала з Європи до Пн. Америки, натомість значна частина українців, репатрійов. до СРСР із таборів для переміщ. осіб у Зх. Німеччині й Австрії, потрапила до рад. концтаборів Сибіру та Далекого Сходу. У Пн. і Пд. Америці, Зх. Європі й Австралії в 1950–70-х рр. постала потужна мережа громад., культ.-осв., політ., фінанс.-кредит. й ін. укр. еміграц. організацій та інституцій, з яких виокремилися координац. органи-надбудови — Світовий конгрес вільних українців, Український конгресовий комітет Америки, Конгрес українців Канади тощо. Для координації наук. діяльності створ. Гол. раду наук. т-в НТШ, Світ. президію УВАН, Наук. раду при Світ. конгресі вільних українців. Водночас у 2-й пол. 20 ст. розгорнулася потужна внутр. Е. у. в СРСР, що набула великих масштабів через соц.-екон. і політ. причини. В 1950–70-х рр. українці переселялися до Казахстану під час освоєння цілин. земель, на новобудови Сибіру, Далекого Сходу, Серед. Азії, Кавказу та ін. регіонів СРСР. Поширилася й сезонна Е. — українці працювали вахтовими бригадами у віддалених місцях Сибіру та Далекого Сходу, оборон. промисловості, на розробленні газових і нафт. родовищ, копальнях тощо. Окрім того, вони складали певну частину ін. категорій політ. Е. з СРСР після встановлення «залізної завіси» (від 1945): особи, які відмовилися від репатріації до СРСР або залишилися за кордоном під час тимчас. перебування, дисиденти, правозахисники та ін.

У період горбачов. «перебудови» (від 1986) та з проголошенням незалежності України у 1-й пол. 1990-х рр. розгорнулася четверта (чи третя), або сучасна хвиля Е. у. Поширилося переселення із зх.-укр. земель на постійне проживання до Канади, США, Австралії, Німеччини та ін. країн. Протягом 1990-х — 2000-х рр. унаслідок складної екон. ситуації, що склалася після розпаду СРСР, великих масштабів набула сезонна заробітчан. Е. у. до Греції, Іспанії, Італії, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Португалії, Словаччини, Угорщини, Чехії, РФ і країн Балтії. За різними підрахунками вона складає від 5–7-ми до 10–12-ти млн осіб. Кількість щоріч. сезон. (заробітчан.) емігрантів з України становить від 1-го до 2,5–3-х млн осіб. Водночас зростає кількість науковців і висококваліфіков. фахівців, які виїжджають на постійне проживання до країн Зх. Європи, Пн. і Лат. Америки, Австралії. У 2-й пол. 20 ст. внаслідок Е. виникли різні типи діаспор. громад українців (див. Діаспора). За рівнем адаптації й інтеграції до країни проживання розрізняють: великі, динам. та організов., мільйонні пн.-амер. спільноти (США, Канада) з добре розбуд. мережею громад., наук.-освіт., кредитно-фінанс. та ін. інституцій; спільноти середньої величини (Арґентина, Бразилія); нечисленні, але добре інтегров. у місц. соціокультурне середовище громади зі знач. наук. і культур. потенціалом (Австралія, Велика Британія, Німеччина, Франція); кількатисячні зх.-європ. спільноти (Бельгія, Австрія); нечисел. пд.-амер. громади з невеликою інтелектуал. та політ. роллю (Венесуела, Параґвай, Уруґвай та ін.); спільноти в суміж. з Україною державах (Польща, Чехія, Словаччина, Румунія, Угорщина), частина яких мешкає на укр. етніч. землях (Холмщина, Перемищина, Підляшшя) та у пд.-слов’ян. країнах (Болгарія, Сербія); спільноти на пострад. просторі, переважно у країнах СНД, які досить слабко зорганізовані та пов’язані між собою. За різними підрахунками, часто досить суперечливими, нині поза межами України мешкає від 10-ти до 21-го млн осіб укр. походження.

Розмір шрифту

Еміграція

Рекомендована література

Інформація про статтю