Етнос

Е́ТНОС (від етно…) — спільнота, у яку люди об’єднані уявленнями про спільне походження та наявністю культурної спільності — мови, звичаїв, міфів, епосу. Сукупність спільних культурних елементів позначають терміном «етнокультура». Підставою віри у спільне походження можуть бути як реальні, так і уявні обставини. Поняття «етнос»

поєднує в собі об’єктивний складник (культурну спільність) із суб’єктивним — етнічною самосвідомістю (усвідомлення індивідом власної належності до даної спільноти як чогось відмінного від інших спільнот);
містить у собі елемент протиставлення іншим спільнотам («ми» — «вони», «свої» — «чужі») та деяке уявлення про основу своєї єдності.

Е. Сміт виокремив 6 ознак етнічної ідентичності:

1) групова власна назва;
2) міф про спільних предків;
3) спільна історична пам’ять;
4) ознаки спільної культури, що відрізняють дану спільноту від інших;
5) зв’язок із конкретним «рідним краєм»;
6) почуття солідарності у значної частини населення.

Поняття «етнос» не можна визначити індуктивним способом (шляхом знаходження ознак, якими обов’язково повинен володіти будь-який етнос). Е. Сміт припускав тільки «сімейну» спорідненість тих явищ, які охоплює поняття «етнос». Існує набір ознак, що характеризують «сімейство» споріднених спільнот, які ми називаємо етносами. Кожна з цих спільнот володіє лише деякими ознаками із того набору; до того ж інтенсивність ознак може бути неоднаковою в різних спільнот. Ідеальному типу етнічної спільноти у вираженій формі властиві всі ознаки із набору. На периферії такого «сімейства» спільнот перебувають етноподібні утворення (квазіетноси). Словом «етнос» у найдавніших своїх застосуваннях (наприклад, у Гомера) позначали не тільки окремі групи людей, а також рої комах, зграї птахів. Ні греки загалом, ні окремі грецькі племена не називали себе «етносами» (визначали себе як «genos»); словом «етнос» греки позначали негрецькі племена. Цю традицію підхопили римляни (себе називали «populus»), які також етносами вважали культурно віддалені племена, зокрема варварів. Із прийняттям християнства словом «етнос» стали називати нехристиян, язичників.

Європейці застосовують як самоназву слова, похідні від латинського «populus» (народ) або ж слово «нація». Хоча у формуванні європейських націй етнічний чинник відігравав важливу роль, однак це тривалий час залишалося поза увагою (націю розуміли передусім як політичне утворення). Оскільки слово «етнос» мало занижені чи негативні смислові відтінки, то на Заході (особливо в англомовних країнах) його використовували щодо етнічних груп. Тому в англійській мові до останнього часу існував тільки прикметник «ethnic» («етнічний»), у ролі відповідного іменника переважно використовують французьке слово «ethnie». Усвідомлення того, що «ми всі етнічні», у західній свідомості — явище недавнього часу. Щоправда, у тих європейських націй, які відносно пізно створили національну державу (німці, норвежці, фіни, чехи), переважав наголос на культурному (етнічному) розумінні націй, але слово «етнос» при цьому здебільшого не використовували. Терміном «етнос» чи висловом «етнічна спільнота» можна позначати деякі ширші та вужчі культурні цілості (наприклад, давній грек міг ідентифікувати себе з еллінами або ж племенем). У таких випадках етнологи іноді використовують терміни «надетнос» («суперетнос») і «субетнос»: застосування цих понять залежить від того, яку саме спільноту вважають етносом. Етнокультурну спільність слов’ян в історичний період слід розглядати швидше як надетнічну культурну спільність (етносами у ранній період були племінні утворення, а у наш час — етнічні нації). У виникненні етнічних націй етнічний чинник відіграв важливу роль, але у взаємодії з ідеологічними, політичними, культурними, юридичними чинниками.

Буття етнічних спільнот — динамічний процес, у якому взаємодіють культурна інтеграція та диференціація. Якщо культурні відмінності, що виникають в межах етносу, не поглиблюються настільки, щоб «розірвати» етнос, то ці відмінності зумовлять появу «субетносів». Поглиблення культурних розходжень субетносів може призвести до перетворення їх в окремі етноси, хоча й культурно споріднені. Одначе культурна спорідненість етносів не обов’язково є наслідком внутрішньої диференціації, часто вона впроваджена «зверху». Навпаки, надетнічна культурна спільність, що може мати як внутрішнє, так і зовнішнє походження, здатна перетворити колишні етноси в субетноси: деякі сучасні регіональні культурні особливості (наприклад, діалекти) за своїм походженням є субетнічними (субнаціональними) утвореннями. Дослідження етнічності утворює дві взаємопов’язані галузі вивчення — з’ясування суті етнічності (теорія етнічності) та етногенезу.

Об’єктивні наукові дослідження у цих галузях стали можливими в незалежній Україні. З’явилася низка концепцій від науково обґрунтованих до фантастичних (дається взнаки довготривала ізоляція від західних досліджень етнічності). Раніше етнологічні дослідження шкодили імперські ідеологічні стереотипи, зараз джерелом деяких фантастичних (міфоподібних) версій етногенезу став їхній компенсаційний характер. Крізь це «проходили» європейські нації у початковий період утвердження національної держави. Щоб компенсувати наявну слабкість нації (зокрема її відсталість у процесах модернізації), переважно звеличують історичне минуле, аби тим відкрити додаткове джерело національного самоутвердження. Останнім часом в Україні з’являються спроби наукового розгляду як природи етнічності, так і проблеми етногенезу українців. Див. Етнологія, Етногенез українського народу.

Розмір шрифту

Етнос

Рекомендована література

Інформація про статтю