Економіка знань

ЕКОНО́МІКА ЗНАНЬ — економіка, за якої рушійною силою прогресу є знання, зосереджені в людському капіталі. В Е. з. людину розглядають не лише як чинник виробництва (праця), а і як його результат. Процес розвитку такої економіки полягає в нарощуванні запасу здібностей і набору потреб людини. Термін «економіка знань», або «економіка, заснована на знаннях» набув широкого розповсюдження наприкінці 1990-х рр. і значно пов’язаний із встановленням нових пріоритетів у політиці й економіці країн ЄС. Він відображає характеристики постіндустріального суспільства, але на вищому еволюційному щаблі розвитку, в ході якого при задоволенні життєво необхідних потреб людини стають дедалі частіше затребуваними диференційовані товари й послуги, вироблені дрібними підприємствами, інтенсифікується розвиток людського капіталу та сфери послуг. Одна із проблем, що постає перед дослідниками Е. з., — відсутність згоди стосовно термінологічних аспектів цього поняття. У науковій літературі використовують різні варіанти терміни: економіка знань (економіка, що базується на знаннях, суспільство знань), нова економіка, інформаційна економіка (інформаційне суспільство), постіндустріальне суспільство, суспільство пожиттєвого (ціложиттєвого) навчання, цифрове суспільство, суспільство мережевого інтелекту, глобальне суспільство тощо. Відмінності між основними категоріями, що безпосередньо стосуються Е. з., представлені у Табл.

Табл. Відмінності між основними категоріями економіки

Амер. економіст Ф. Махлуп (першим ввів у 1960-х рр. в науковий обіг поняття «економіка знань») розумів під цим терміном лише окремий сектор економіки. На даному етапі розвитку цивілізації Е. з. відрізняє від класичної стандартної економіки насамперед істотна зміна філософії: якщо раніше Е. з. була важливим, але не головним елементом світової економіки, то нині вона набуває дедалі більшого значення; знову актуальним стає вислів англ. філософа Ф. Бекона «знання — сила». У контексті переходу світової економіки до нової, заснованої на знаннях моделі, зростають і здобувають вплив індустрії, що займаються виробництвом не товарів, а послуг. Саме останні стали основним об’єктом купівлі-продажу в постіндустріальному суспільстві, а головним виробничим ресурсом — інформація й знання. Розвиток Е. з. є найважливішою умовою становлення інформаційного суспільства. У такій економіці знання збагачують усі галузі, сектори й учасників економічного процесу. Вона не тільки використовує знання у різноманітній формі, а й створює їх у вигляді наукової і високотехнологічної продукції, висококваліфікованих послуг, освіти.

Стратегії та складові економіки знань

Вперше Е. з. представлено у щорічній аналітичній доповіді Світового банку про економічний розвиток за 1998–99 під назвою «Знання для розвитку». Майже одночасно ЄС розробив основи економічної політики для першого десятиріччя нового тисячоліття на базі концепції Е. з.: Рада Європи 2000 у Лісабоні прийняла стратегію щодо зайнятості, міжнародної конкурентоспроможності, економічних реформ та соціальної злагоди для об’єднаної Європи (Лісабонська стратегія), де поставлено за мету зробити Європу до 2010 найбільш конкурентною і динамічною Е. з. у світі, яка забезпечить стале економічне зростання, більше привабливих робочих місць та вищу соціальну злагоду. Періодично відбуваються зібрання провідних економістів для вироблення спільних методологічних підходів щодо управління результативністю процесів на шляху реалізації виробленої стратегії. 

На першому саміті Європейської Ради (Барселона, 2002) європейські уряди зобов’язалися активізувати наукові дослідження та інновації шляхом збільшення видатків на ці цілі до 3 % ВВП у 2010, причому 2/3 із них повинен забезпечити бізнес-сектор; другий (Гельсинкі, 2003) був присвячений впровадженню стратегій Е. з. у країнах Центральної та Східної Європи; третій (Будапешт, 2004) — її соціальним аспектам.

Взаємопов’язані складові Е. з.:

• якісна та безперервна освіта для всього населення країни; 
• економічні стимули й інституційний режим, що заохочують до ефективного використання національних і глобальних знань в усіх секторах економіки; 
• ефективна інноваційна система, що об’єднує в єдиний комплекс економіку (бізнес), наукові і дослідницькі центри та заклади освіти; 
• динамічна інформаційна інфраструктура, яка надає інформаційні і комунікаційні послуги суб’єктам ринку, державним установам та всім прошаркам населення; 
• держава як ініціатор і координатор становлення й розвитку Е. з. 

Концепція Е. з. сформувалася у процесі аналітичного узагальнення закономірностей економічного розвитку світової спільноти за останні 15–20 р., коли відбулося безпрецедентне зростання впливу науки і нових технологій на соціально-економічний розвиток країн. Найбільш помітне місце у цих процесах посіли технології інформаційних революції, що обумовила сприйняття постіндустріального суспільства як інформаційного. Неймовірні успіхи мали також біотехнології, медицина, технології створення і поширення нових матеріалів, транспорту, космонавтики, зв’язку, фінансового посередництва, військ. призначення тощо, які докорінно й швидко змінили структуру світ. економіки, внаслідок чого постали нові глобальні геополітичні проблеми.

Особливості та перспективи економіки знань

Принципові особливості Е. з.:

• дискретність знання як продукту (конкретне знання або створене, або не існує; не може бути знання наполовину чи на одну третину);
• знання, за своєю природою подібне до інших суспільних (публічних) благ, будучи створеним, доступне в принципі усім (відсутня дискримінація);
• за своєю природою воно є інформаційним продуктом, який після споживання не зникає, як звичайний матеріальний продукт.

При дослідженні Е. з. економічні теорії й методи важливі лише з тієї причини, що інновації реалізують поки що переважно за допомогою ринкового механізму, але сам ринок на підставі чинності закону вартості вже не може досить повно та всебічно оцінити продукти знань, засновані на новому предметі праці — людській свідомості. Перехід від технологій high-tech до технологій high-hume, що визначають не тільки формат сучасного глобального суспільного виробництва, а й тенденції становлення нових соціальних відносин, об’єктивно вимагає широкого міждисциплінарного підходу, спрямованого на дослідження людини проактивної, творчої, яка своєю самореалізацією втручається у функціонування систем, що саморозвиваються (інколи її втручання руйнує механізм саморозвитку).

Заснована на знаннях економіка постіндустріального суспільства відрізняється від попередніх суспільних формацій. По-перше, на цій стадії об’єктоване у продуктах і послугах знання формує значну частку створюваної вартості через інтелектуалізацію технологій, зростання наукомісткості виробленої продукції та розвиток ринку інтелектуал. товарів і послуг. По-друге, внаслідок перерахованих вище причин в економіці постіндустріального суспільства діяльність, пов’язана із виробництвом, збереженням, передачею та використанням знань, набуває більш істотного значення (особлива роль належить освіті, характер і значення якої змінюються найбільше). По-третє, характерна риса Е. з. — перетворення працівників, зайнятих виробництвом, передачею і використанням знань, у домінуючу групу в загальній кількості зайнятих. Її чисельність у промислово розвинутих країнах оцінюють по-різному, залежно від того, кого конкретно відносять до цієї категорії, але безсумнівно, що за своїми розмірами вона перевершила групу індустріальних працівників (деякі дослідники відносять до т. зв. працівників знання бл. 1/3 зайнятих в економіці США).

В Україні питання формування контурів Е. з., особливостей властивого їй господарського механізму та механізму відтворення знання знайшли своє відображення у працях В. Гейця, Г. Григоряна, М. Згуровського, Г. Задорожного, М. Кіма, В. Семиноженка, А. Чухна та ін. Системні методологічні й практичні дослідження у відповідній галузі здійснили науковці Інституту економіки та прогнозування НАНУ (Київ).

Завантажити статтю