Єфремов Сергій Олександрович

Прізвище, ім'я, по-батькові:: Єфремов Сергій Олександрович
Діяльність:: літературний критик, громадсько-політичний діяч
Дата народження:: 18 жовт. 1876
Дата смерті:: 31 берез. 1939

ЄФРЕ́МОВ Сергій Олександрович (псевд. і крипт.: С. Є., Ромул, С. Охріменко, Spectator, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Сергій, С. Ситковецький, Липовчанин, Земець, С. Александрович, Киянин, Волосар, Гр. Лановий, П. Устяк та інші; 06(18). 10. 1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київської губ., нині Катеринопільського р-ну Черкаської обл. — 31. 03. 1939, м. Владимир, РФ) — літературний критик, історик літератури, громадсько-політичний діяч. Брат Петра і Федора Єфремових. Дійсний член НТШ, академік ВУАН (1919; віце-президент 1922–28, секретар історично-філологічного відділу). Навчався у Київській духовній семінарії (1891–96), закінчив юридичний факультет Університету св. Володимира (Київ, 1901). Ще зі студентських років був активним діячем багатьох політичних організацій, зокрема Загальної української безпартійної демократичної організації, Української демократично-радикальної партії, яка з його ініціативи 1917 перетворилася на УПСФ (її лідер). Є. був одним із визначних співробітників багатьох видань, автором статей переважно публіцистичного й історико-літературного характеру у часописах «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «ЛНВ», «Киевская старина», «Нова громада», «Громадська думка», «Рада», «Нова рада», «Україна», «Література» та інших. Один із керівників видавництва «Вік» (Київ, 1895–1918), у якому надруковано 3-томну «Антологію української літератури» (1902).

За гострі публіцистичні виступи й громадсько-політичну діяльність двічі був заарештований царською жандармерією. Під час національно-визвольних змагань 1917–21 був членом УЦР і заступником її голови (від квітня 1917), членом Малої Ради, генеральним секретарем міжнародних справ у Генеральному секретаріаті (червень 1917), делегатом на переговорах з Тимчасовим урядом Росії. В УСРР Є. займався цілком науковою діяльністю, залишаючись безкомпромісно непримиренним до режиму. Його популярність у широких колах здобула йому славу «сумління України», і це було однією з причин того, що він став головним обвинуваченим у сфабрикованому органами ДПУ процесі СВУ як голова цієї організації. Заарештований 21 липня 1929 і засуджений 1930 до розстрілу, який замінено 10-річним ув’язненням.

У літературознавстві Є. був найвидатнішим представником запізнілого народництва (неонародництво), що, хоч і зазнало гострої критики з соціологічної та естетичної позицій, мало своїх послідовників у роки революції й, завдяки працям Є., зберігає вплив ще й тепер. Визнаючи естетичний принцип для дослідження «цілком негодящим», Є. бачив в історії української літератури три провідні ідеї:

«елемент свободи для людини, невпинна визвольна течія»;
«визвольно-національна ідея»;
«поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові».

Спираючись на критерій служіння народові й народності мови, недооцінював книжну літературу доби 17–18 ст., вважаючи її штучною, схоластичною, відірваною від «живого життя». Натомість зосередив увагу на історії нової літератури, видавши низку фундаментальних монографій про письменників переважно 19 ст.: «Марко Вовчок» (1907), «Тарас Шевченко» (1914), «Співець боротьби і контрастів: Спроба літературної біографії й характеристики Івана Франка» (1913; перевид. 1926 під назвою «Іван Франко»; усі — Київ), «Михайло Коцюбинський», «Іван Левицький-Нечуй», «Карпенко-Карий (Ів. К. Тобілевич)» (усі — Київ; Лейпциг, [1924]), «Панас Мирний: Критично-біографічний нарис» (К., [1928]). Є. також редактор, автор вступних статей і приміток до багатьох видань класиків української літератури — Л. Глібова, Є. Гребінки, Т. Шевченка, О. Кониського, І. Котляревського, М. Коцюбинського, Б. Грінченка та інших. Зокрема, одна з найвидатніших його праць — академічне видання «Щоденник» і «Листування» Т. Шевченка (К., 1927–28). Якщо Є. спинявся й на творчості письменників новішого часу, то лише тих, які писали в дусі народництва. Бувши послідовним у своїх літературних критеріях, він дуже критично поставився до модерністів, виступивши проти них у статті «В поисках новой красоты» («КС», 1902, № 10–12), що викликала гостру дискусію (на крайнощах Є. наголосив І. Франко). На прикладі творчості Г. Хоткевича, О. Кобилянської, Н. Кобринської, Катрі Гриневичевої й інших Є. засуджував «модні напрями», «карикатурні форми», захоплення символізмом і декадентством, а головне — брак заглиблення в життя, щоб «викривати суспільні язви» та лікувати їх. Радянської літератури Є. взагалі не визнавав і про неї нічого не писав; футуризму відвів місце поза літературою.

Свої історико-літературні погляди найповніше виклав у 2-томній праці «Історія українського письменства» (К., 1911), 4-е видання якої (К.; Лейпциг, 1924) довів до початку 1920-х рр. Як редактор підготував збірки «Шевченко та його доба» (зб. 1–2, 1925–26), «Декабристи на Україні» (т. 1, 1926), «Пантелеймон Куліш» (1927) та «Література» (т. 1–3, 1928), «Словник української мови» Б. Грінченка (1927–28), «Повне зібрання творів» Т. Шевченка (т. 3: «Листування», 1929; т. 4: «Журнал», 1927; усі — Київ). Реабілітований 1989. У рідному селі Є. 1992 засновано музей, йому та його братові Петру встановлено пам’ятний знак, 2006 — стелу. На корпусі філологічного факультету Київського університету 2001 відкрито меморіальну дошку (скульптор Р. Русин, арх.-художник О. Стукалов); одну з вулиць Львова названо ім’ям Є.

Додаткові відомості

Основні праці: Історія українського письменства. Нью-Йорк, 1983; Мюнхен, 1989; К., 1995; Літературно-критичні статті. К., 1993; Вибране. К., 2002.

Фотоілюстрації

Завантажити статтю

Розмір шрифту

Єфремов Сергій Олександрович

Додаткові відомості

Рекомендована література

Фотоілюстрації

Інформація про статтю

Схожі статті