Дитяче мовлення

Визначення і загальна характеристика

ДИТЯ́ЧЕ МО́ВЛЕННЯ — специфічний прояв мовленнєвої діяльності дитини, що спостерігається переважно на початкових етапах розвитку мовлення. Зазвичай, це мова дітей віком приблизно від 16–20 місяців до 4–5 років. Відсутність чітких часових меж зумовлена низкою факторів, зокрема біологічним (пов’язаним зі спадковою здатністю до мовленнєвої діяльності) і когнітивним (що визначається особливостями пізнавального процесу дитини; це вербальна реакція дитини на звуки навколишнього середовища). Важливими чинниками впливу є також соціолінгвальне та етнокультурне середовища. Індивідуальні особливості також впливають на лінгвальний розвиток. 

Засвоєння мовної системи відбувається нерівномірно; воно супроводжується як швидким прогресом у засвоєнні нормативних форм, так і появою специфічних дитячих форм, часто замість тих, які раніше вживалися правильно. Початки мовлення з’являються у віці до одного року. Засвоєння мовної системи триває до 5–6 років і пізніше. Найважливіші процеси розвитку Д. м. припадають на період від 20 місяців до 3 років із можливими відхиленнями (2–4 місяці в той чи інший бік). 

Найперше мовлення (6–9 місяців) — це переважно окремі ланцюжки звуків, часто повторюваних, а також псевдослова — звукові комплекси, що не мають жодного значення. У 10–12 місяців до вокалізацій поступово додаються ще нечисленні слова-речення. Цей підготовчий етап засвоєння мови на рівні фонетики змінюється наступним періодом тривалістю 6–8 місяців (12–20 місяців), що характеризується появою дитячих слів з особливою структурою (переважно двоскладових з повною чи частковою редуплікацією, напр.: укр. «баба», «тато», «цяця»), просодичних несемантизованих елементів («це», «то») та звуконаслідувань. Слова ще не виокремлюються як номінативні одиниці, а входять до складу однослівних речень (слів-речень, голофраз). З ними пов’язані перші помітні кроки активної мовленнєвої діяльності дитини, які виконують важливі для соціалізації дитини функції: прагматичну (дитина використовує слова-речення для привернення уваги дорослого з метою отримати бажану річ), фатичну (для підтримання контакту з оточуючими), емоційно-експресивну (дитина отримує задоволення від говоріння) тощо. Найпомітнішою для оточуючих є фонетична невправність дитини, пов’язана з фізіологічними особливостями формування артикуляційного апарату, що змушує дитину шукати заміни важким для неї звукам. 

Від 16 місяців настає тривалий період використання однослівних речень. Формально слова-речення нагадують номінативні та наказові речення, в яких слова представлені застиглими формами (напр., укр. «дай», «дать», «дам» — у значенні «дай»), але без вираження граматичних значень цих форм. Наступні півроку відзначаються швидким зростанням лексики. Приблизно від 2 років дитина вступає в період дво- та трислівних речень, з чим пов’язана поява перших граматичних форм. Цей період коротший за період однослівних речень і часто характеризується стрімким зростанням словника дитини, що позначають терміном «словниковий вибух». 

У 3 роки дитина засвоює в основних рисах граматику, після цього відбувається уточнення вживання парадигм окремих слів. Значно посилюється словотворча активність та увага до семантики слів, особливо після 2,5 років, досягаючи піку в 3,5–5 років. Надалі, через засвоєння мовних норм, словотворчість скорочується, а у 6 років її роль стає незначною. Розширюється коло питальних речень, зростає їх частотність. Дитина стає активним членом мовної інтеракції з дорослими.

Наукові дослідження з Д. м. започатковано у 19 ст. Тоді вийшов перший словник мови дитини Ч. Дарвіна. У 1920–30-х рр. почалося інтенсивне вивчення розвитку мовлення дитини. «Колискою» Д. м. як окремого напряму досліджень стала психологія (Л. Виготський, О. Леонтьєв, О. Лурія, Д. Ельконін, О. Запорожець, Ф. Сохін, Ж. Піаже). Лінгвістичне вивчення Д. м. здійснювали І. Бодуен де Куртене, О. Єсперсен, Р. Якобсон, О. Гвоздєв, А. Хомський. Виділення Д. м. в самостійну галузь спонукало дослідників до створення 1970 Міжнародної асоціації з вивчення дитячої мови. Прикметною рисою нинішнього етапу розвитку досліджень з Д. м. є включення до аналізу, поряд з індоєвропейськими, інших типологічно відмінних мов (Д. Слобін, В. Дресслер), а також створення електронної бази даних Д. м. різних мов світу.

В Україні вивчення Д. м., як і в європейській науці, почалося у середині 19 ст. й було викликане потребою добору лексики для новостворюваних україномовних букварів (О. Потебня, Л. Ященко, І. Новицький). Пізніше проблематики Д. м. торкався Л. Булаховський з погляду походження мови, шляхів історичного розвитку мов, співвідношення навчальної та самостійної діяльності дитини в процесі засвоєння мови та як соціального чинника виникнення змін у фонетиці, лексиці, семантиці. Українські студії з Д. м. у 20 ст. спрямовані на практику удосконалення мовленнєвої діяльності дошкільників (А. Богуш, Н. Дзюбишина-Мельник), на системне вивчення засвоєння граматичної будови дітьми в ранньому онтогенезі на базі електронного корпусу даних спонтанного мовлення дітей раннього віку (1,5–3 роки) в умовах природного контактування з дорослими (Т. Линник).

Завантажити статтю