Гуманітарні науки

ГУМАНІТА́РНІ НАУ́КИ — галузі досліджень, предметом яких є людина як суспільна (культурна, моральна, духовна) істота та все нею створене. Штучні життєві середовища — це не тільки знаряддя праці, житла, речі побутового вжитку, мистецькі витвори, а й уявлення, вірування, ідеї пізнавального змісту, звичаї та способи життя, суспільні й політичні установи. Натомість терміном «науки про людину» позначають як природничі, так і гуманітарні дослідження, що стосуються людини та її діяльності. Поділ наук на природничі й гуманітарні є предметним (що пізнаємо), а не методологічним (як пізнаємо).

Термін «гуманітарні науки» має особливий смисловий відтінок, джерела якого закорінені в європейській освітній традиції, яка на перше місце ставила вивчення латинської і давньогрецької мов, літератури та мистецтва. Початки цієї традиції сягають античності, але вирішальну роль в її утвердженні відіграли європейські університети, засновані на поч. 13 ст., у яких базову освіту складало оволодіння трійкою наук (лат. trivium) — граматикою, риторикою та діалектикою (уміння вести аргументовану дискусію); від трійки відрізняли четвірку (лат. quadrivium) — геометрія, арифметика, астрономія і музика (ці науки більшою мірою теоретичні, пов’язані з використанням математики). Такий поділ наук містить можливість протиставити природничі та гуманітарні науки не тільки за предметною, а й за методологічною ознаками. На методологічних відмінностях між природничими і гуманітарними науками на межі 19 ст. — 20 ст. почали наголошувати у неокантіанстві й герменевтиці, вказуючи на провідну роль у гуманітарних науках методу індивідуалізації (на противагу узагальненням), а також інтерпретації та цінностей. В українській мові, як і в деяких інших європейських мовах, паралельно використовують два терміни — «гуманітарні науки» та «соціальні (суспільні) науки». Попри відмінність у смислових відтінках, їх часто вживають як синоніми або поєднують — «соціогуманітарні науки». У західних інтелектуальній традиції назви для гуманітарних наук змінювали залежно від того, що вважали найважливішою ознакою людини і людського світу — культуру, духовність, мораль. Звідси різні назви для них — «моральні науки» (Дж.-С. Мілль), «науки про культуру» (нім. Kulturwissenschaften), «науки про духовність» (нім. Geisteswissenschaften). В англійській мові розрізняють «social sciences» (соціальні науки) і «humanities» (гуманістика, гуманітаристика) у давнішому значенні — вивчення латинської і давньогрецької мов, відповідних текстів; у новітньому — дослідження з літературознавства, мистецтвознавства, культурології, релігієзнавства, філософії.

Натуралістично зорієнтована методологія гуманітарних наук

За предметними особливостями можна виокремити три групи наук:

• природничі (фізика, астрономія, геологія, фізична географія, хімія, біологія, ботаніка);
• природничо-гуманітарні (психологія, етологія, медицина, екологія, економгеографія);
• гуманітарні: класичні — літературознавство й мистецтвознавство, граматика, історія;
• новочасні й новітні — економіка та політекономія, правознавство, соціологія, соціальна психологія, антропологія (соціальна і культурна), етнологія (зокрема й етнографія та фольклористика) і націологія (об’єднувальна назва для досліджень, які позначають переважно висловом «теорії нації»), правознавство, політологія, релігієзнавство.

• як можна здійснювати узагальнення у гуманітарних науках на противагу індивідуалізаціям;
• що вважати базовим у дослідженнях — окреме, часткове (особа, група) чи ціле (суспільство, культура);
• якою є роль інтерпретації у гуманітарних науках та як співвідносяться об’єктивне і суб’єктивне в інтерпретаціях;
• яку роль відіграють цінності в методології гуманітарних наук.

• об’єктивність (істинність);
• здійснення узагальнень та пов’язування загальних понять і тверджень у системи (теоретичність);
• переведення якісних характеристик у кількісні (математизація);
• пояснення, засновані на принципі причинності;
• передбачення;
• практична застосовність наукових знань (технологічність).

Постало питання, яка з наук має бути засадничою в поясненні суспільних явищ (за аналогією з фізикою у природничих науках). Заперечення механістичного детермінізму підштовхувало до того, щоб за основу гуманітарним наукам брати не фізику, а біологію або психологію. Найбільш виправданим здавався погляд, що засадничою для цих наук має бути психологія, адже люди відрізняються від інших живих істот духовністю. Але до кін. 19 ст. психологія залишалася інтроспективною (суб’єктивною) та описовою. Ідея засадничої суспільної науки, яка б була об’єктивною (емпірично обґрунтованою), зреалізована О. Контом під назвою «соціологія». Дотримуючись принципу методологічної єдності наук, він розташував усі науки по лінії від простішого (і абстрактного) до складнішого (і конкретного):

математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соціальна фізика (соціологія).

Замінивши «соціальну фізику» терміном «соціологія», поділив її на соціальну статику та соціальну динаміку. Соціальна статика — дослідження організації суспільства, його сталих структур: сім’ї, власності, держави, релігії, мови. Соціальна динаміка вивчає функціювання цих структур — той зміст, яким вони наповнюються у процесі історичних змін. О. Конт вважав, що основи суспільної структури є універсальними (властивими для всіх суспільств) та незмінними (змінюється лише їхня функція). Дж.-С. Мілль також дотримувався ідеї про методологічну єдність усіх наук: з його погляду, принцип причинності, поєднання індуктивних і дедуктивних методів дозволяє забезпечити таку єдність. При цьому Дж.-С. Мілль виходив із того, що основою поведінки людей є душевні події. А тому, на його погляд, суспільні науки повинні базуватися на психології, яка дозволяє відкрити закони поведінки людей (науку про поведінку людей він назвав «етологією»). Він використовував термін «суспільна наука» в однині, проте визнавав, що існує низка суспільних наук, серед яких розрізняв часткові і загальні. Часткові ґрунтуються на провідній ролі певного мотиву поведінки. Напр., політекономія як наука стає можливою, якщо люди керуються потягом до збагачення, але не в усіх суспільствах такий мотив є провідним. Ринкова економіка можлива тільки при наявності у суспільстві ціннісних орієнтацій на збільшення багатства. Це врахування ролі мотивів (які відрізняються у людей, що належать до різних суспільств, цивілізацій та епох) загрожувало підважити універсалізм тих узагальнень, що їх здатна робити соціологія. Дж.-С. Мілль також припускав можливість «теоретичної історії» — індуктивного виведення історичних законів на основі спостереження за послідовністю певних змін, що дозволяє передбачати майбутні історичні зміни. Загалом це відповідає основній ідеї еволюціонізму, представленого в біології концепцією Ч. Дарвіна, еволюційною соціологією Г. Спенсера, еволюційною антропологією (Л.-Г. Морґан, Е.-Б. Тайлор). Остання ґрунтується на визнанні певних стадій зрілості, крізь які повинні пройти всі суспільства. З еволюційною антропологією споріднена марксистська соціальна філософія, яка базується на припущенні, що всі суспільства проходять крізь однакові стадії розвитку (суспільно-економічні формації). Марксистська філософія історії містить також явні ознаки економічного редукціонізму та есхатології (комунізм як завершення історії класової боротьби).

Перегляд натуралістичної методології гуманітарних наук

На межі 19–20 ст. в опозицію до натуралістичного розуміння методологічної єдності всіх наук виступили гуманітарії, які наполягали на принциповій методологічній відмінності їхніх наук від природничих. Неокантіанці баденської школи В. Віндельбанд та Г. Ріккерт протиставили дві групи наук за ознакою узагальнення–індивідуалізація: природничні науки спрямовані на відкриття узагальнень (вони «номологічні»), гуманітарні науки — на індивідуалізацію («ідіографічні»). Інший підхід для доведення методологічної відмінності між двома групами наук розвинутий у руслі герменевтики (В. Дильтей, М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер). Згідно з герменевтичною традицією, різниця між двома групами наук ґрунтується на тому, що гуманітарії мають справу з об’єктами, в яких уже втілено духовність певного діяча (особистого чи колективного): тобто, ці об’єкти вже містять певне значення, яке гуманітарій може «відкрити» шляхом розуміння та інтерпретації. З герменевтичного погляду гуманітарні є «науками про дух», а індивідуалізація — тільки наслідок цього. Якщо позиція методологічної єдності всіх наук закорінена у філософії (світогляді) просвітництва, то герменевтичний наголос на внутрішньому досвіді та духовності — у філософії романтизму чи, вужче, у менталістичній традиції Й.-Ґ. Гердера. Якщо дивитися на зміни в розумінні методології соціогуманітарних наук від кін. 19 ст. та у 20 ст. під кутом зору відходу від орієнтації на природничі науки, їх можна розглядати як перегляд (іноді дуже радикальний) вище названих показників науковості. У процесі цього перегляду гуманітарії були змушені вибирати певну позицію між полюсами, які можна подати у вигляді протиставлень: узагальнення — індивідуалізація, причинне пояснення — інтерпретація, партикуляризм — голізм (мікрорівень — макрорівень), фактичне — ціннісне. Крім цього, предметом дискусії стало питання, наскільки можливе передбачення в гуманітарних науках, а також осмислення ролі новітніх технологій та практичної діяльності людини загалом. Щоправда, було б хибно розуміти «зсуви» у названих бінарних опозиціях зліва праворуч як лінійні однобічні процеси. Не йдеться про цілковите відкидання узагальнень на користь індивідуалізації, причинного пояснення — на користь інтерпретації, партикуляризму — на користь голізму. Скажімо, причинне пояснення залишається застосовним і важливим у гуманітарних науках, доки його використання є виправданим. Головне — усвідомлювати різницю між причинами і мотивами: мотиви — особливі причини, оскільки з ними пов’язаний той чи ін. ступінь усвідомленого вибору дій, способів поведінки: маємо справу не з детермінацією, а самодетермінацією. Зміщення у названих бінарних опозиціях може бути корисним лише для з’ясування певних тенденцій в окремих науках під кутом зору відходу від модерного, позитивістського ідеалу науки. Зміщення у бік індивідуалізації, голізму та посилення ролі методу інтерпретації (у герменевтичному значенні терміна) спостерігаємо майже в усіх Г. н. Обмеженість можливості узагальнень у просторі (діахронічний аспект) та у вигляді універсальної історії (синхронічний аспект) випливає з наголошення у соціології Дж.-С. Мілля на ролі мотивів. Критика універсалістських підходів (переважно на європоцентризмі) схиляла гуманітаріїв до вибору таких загальних підходів, які б уможливлювали індивідуалізацію. Відхід від універсалізму до індивідуалізації представлений підкресленням унікальності культур різних етносів, націй, цивілізацій, а також неповторних особливостей їхньої історії.

У соціології М. Вебера обрано поміркований варіант узагальнення: введення поняття «ідеальних типів» означало, що узагальнення чинні тільки стосовно споріднених суспільств. Соціологія Т. Парсонса ґрунтується на врахуванні домінантних у певному суспільстві чи цивілізації систем цінностей. Ту саму тенденцію маємо в антропології (прикладом може бути культуроцентрична антропологія Ф. Боаса та його школи). Обмежену можливість здійснювати узагальнення, які б стосувалися усіх суспільств, націй, цивілізацій поєднували з критикою поняття «універсальної історії». Адже культурна відмінність між суспільствами, націями та цивілізаціями — наслідок відмінностей в їхній історії. Цю тенденцію представлено в антропології 20 ст.: критика еволюційної антропології з боку «дифузіоністів», які відкидали прогресивізм, наголошуючи на ролі «впливів» (проникнення елементів однієї культури в іншу), на наявності в сучасному елементів минулого, хай навіть у видозміненому вигляді (циклічність), а це уможливлює різні форми суспільної деградації (комунізм, фашизм тощо). Оскільки віра в універсальні. історичні закономірності залишалася впливовою навіть у 1-й пол. 20 ст. (напр., у марксизмі), К. Поппер у праці «The Poverty of Historicism» (London, 1945, vol. 1–2; укр. переклад — «Злиденність історицизму», К., 1994) звернувся до аналізу поняття «історичних закономірності», протиставивши його поняттю «історичної тенденції». Історична тенденція лише нагадує дію історичної закономірності, але насправді вона триває внаслідок інертності суспільств, яким бракує усвідомлення свободи вибору чи волі, щоб здійснювати історичний вибір.

Більшість видатних істориків 20 ст. уже не пояснювали хід історії дією універсальних історичних закономірностей, а зосереджували увагу на «біографіях» певних суспільних цілостей (напр., кн. А.-Дж. Тойнбі «A Study of History» — «Дослідження історії», Оксфорд, 1934–61, т. 1–12). При цьому самі «цілості» розуміли як динамічні утворення, які охоплюють елементи внутрішньої різнорідності та суперечливі тенденції. Спроби поєднати деякі загальні підходи з урахуванням принципових відмінностей різних типів систем наявні у загальній теорії систем, основи якої у 40–50-х рр. заклав віденський біолог Л. фон Берталанфі. Розвиток теорії систем у застосуванні до людини і людського суспільства призвів до розуміння того, що соціальним системам властива самореференція, самодетермінація і самоструктурування (Н. Луман, Г.-Р. Матурана): цю ознаку стали позначати терміном «аутопоезис». Теорію систем використовували у теоріях організації, управління та вироблення рішень, політичних теоріях. Зміщення в бік голізму представлене у психології критикою поелементної (асоціаністської) психології прихильниками ґештальтпсихології, а також критикою «глибинної» психології (психоаналізу) з боку прихильників «вершинної» психології (В.-Е. Франкл). У мовознавстві та літературознавстві альтернативу до поелементного підходу запропонував структуралізм. Наголошення на ролі герменевтичних підходів (інтерпретації) маємо у соціології (від М. Вебера до П. Бурдьє), в історичній герменевтиці Р.-Дж. Коллінґвуда, а також у літературознавстві, мистецтвознавстві та культурології. Сучасна ситуація у філософії та методології гуманітарних наук стала наслідком критики неопозитивістської філософії науки, представленої в радикальній версії філософами Віденського гуртка. Критику цієї філософії науки ще у 30-х рр. розпочав К. Поппер. Хоча він був прихильником позиції методологічної єдності всіх наук, але вважав, що таку єдність можна успішно обґрунтувати тільки шляхом перегляду концепції логічного позитивізму, що спирається на принцип емпіричної верифікації. Значно радикальнішу критику традиційних епістемологічних підходів запропонував П. Вінч у книзі «The Idea of Social Science and its Relation to Philosophy» («Ідея соціальної науки і її відношення до філософії», Лондон, 1958), наголосивши на герменевтичному значенні терміна «розуміння» у застосуванні до гуманітарних наук та на різниці між поняттями причин і мотивів. Та найбільшу роль у підважуванні панівного уявлення про наукову діяльність відіграло дослідження «The Structure of Scientific Revolutions» («Структура наукових революцій», Чикаґо, 1962) Т.-С. Куна. Нову філософію науки стали позначати як постпозитивізм, постемпіризм, постмодернізм. Це змінило підхід до традиційних проблеми співвідношення методів природничих та гуманітарних наук

Методологічний плюралізм

Загальна тенденція змін у філософії та методології Г. н. у 20 ст. полягає у тому, що в останній третині 20 ст. науковці вважали виправданою практику методологічного плюралізму замість намагання відкрити якусь одну об’єднувальну парадигму гуманітарних наук. Це відповідало аналогічним змінам у методології природничих наук (концепція конкуренції теорій К. Поппера, методологічний «анархізм» П.-К. Феєрабенда та ін.). У 19 — 1-й пол. 20 ст. робили спроби подолати наявні ознаки розходжень та суперечок на основі деякої засадничої парадигми, на яку б спиралися соціогуманітарні науки. У 20 ст. певні методології набули статусу парадигм у межах кількох наук чи навіть для всіх соціогуманітарних наук, зокрема структурно-функціональний підхід, бігевіоризм, семіотика, феноменологія, герменевтика, фройдизм (і фройдо-марксизм), автопоетичний системний підхід, структуралізм. Певний метод виникав у межах однієї науки, потім поширювався на інші: бігевіоризм — у психології (Дж. Вотсон, Б.-Ф. Скіннер), далі у поміркованій формі використовували в семіотиці (Ч.-В. Моррис), у мовознавстві (Б.-Л. Ворф, Е. Сепір), політичній науці. Структуралізм з’явився спочатку в лінгвістиці (Ф. де Соссюр), поширився на літературознавство (Празька школа), на антропологію (К. Леві-Строс). Те ж саме можна сказати про системний підхід. Існували також територіальні відмінності у використанні окремих теорій у певні періоди.

В останній третині 20 ст. у природничих та суспільних науках почали визнавати виправданість конкуренції, доповнюваності та поєднання різних методологій. Учасник обговорення стану методології в політичній науці на 16-му світовому конгресі 1994 Міжнародної асоціації політичних науковців (IPSA — International Political Science Association) Ґ. Альмонд висловив думку, що існує плюралізм у методах та підходах, але він є радше еклектичним і синергетичним, ніж ізоляціоністським. Тобто йдеться не про механічне співіснування різних теорій та методологій, а про їх взаємодоповнюваність. У підручнику «А New Handbook of Political Science» («Новий підручник політичної науки», Оксфорд, 1996) К. фон Бейме пропонує емпіричні політичні теорії розташувати у чотирьох площинах, утворених прямокутним перетином осей. Лівий полюс горизонтальної осі позначає зростання системного підходу, правий — підходу під кутом зору діяча (особи, держави, нації). Вертикальна вісь позначає розташування теорій за виміром макрорівень (рух угору) — мікрорівень (рух униз). Кожну із сучасних теорій чи методологій розміщено в одній із чотирьох площин відповідно до названих вимірів. Ситуація методологічного плюралізму, зафіксована в політичній науці, значною мірою стосується всіх гуманітарних наук. Але цей методологічний плюралізм поєднано з протилежною тенденцією: замість ізольованого співіснування окремих теорій чи претензій однієї з теорій виступати об’єднувальною парадигмою в останній третині 20 ст. у науковій діяльності набувало дедалі більшої ваги прагнення науковців до зіставлень своїх концепцій із концепціями інших науковців. У філософії цю тенденцію представлено як долання відгородженості західної філософської традиції від інших філософських традицій (китайської, індійської) та появу компаративної філософії. Загалом цю тенденцію можна позначити як прагнення до «єдності розуму в різноманітності його голосів» (за формулюванням Ю. Габермаса).

Поширення представницької демократії, прав людини, ринкової економіки та універсалізація соціальних стандартів суттєво збільшили спільність нормативних передумов. В обговоренні проблем суспільних наук — економіки, права, політології — спільність цих передумов збільшила можливості порозуміння та використання спільних системних підходів. Цю універсалізацію цінностей гуманітарії не мислять як наслідок дії об’єктивної історичної закономірності, бо поцінування прав людини (демократія) чи ринкової економіки залежить від вибору людей. Між тим, спільнотам, які прагнуть зберігати традиційні способи життя, має бути забезпечено таке право, хоча його здійснення є нелегким у світі, в якому зростає взаємопов’язаність і мобільність — інтеграція, міграція людей та ідей. Ця універсалізація цінностей (глобалізація) не обов’язково має вести до знищення культурної різноманітності світу та інших негативних наслідків глобалізації. Традиційні проблеми узагальнення–індивідуалізації, універсалізму–релятивізму одержують нову перспективу розв’язання: йдеться не лише про об’єднання зусиль для подолання глобальних проблем (напр., екологічних), а й про визнання засадничих цінностей як універсальних шляхом міжкультурних та міжцивілізаційних полілогів.

У мистецтві спостерігаємо протилежні процеси. У 20 ст. у західнокультурній традиції домінування певних напрямів і стилів стає дедалі більш короткочасним, нормативні теорії в літературі, живописі, музиці (засн. на певних естетичних канонах) втрачають свою силу. Літературознавство та мистецтвознавство виявляють найвиразніші ознаки гуманістики: поєднуються мінімальні теоретичні передумови (їх джерелом є переважно семіотика та герменевтика) з інтерпретаціями, де провідну роль відіграє особиста інтуїтивна чутливість інтерпретатора до смислів, що їх містить певний твір. До використаних вимірів К. фон Бейме щодо політичних теорій слід додати виміри під кутом зору ролі інтерпретації (у герменевтичному значенні терміна) та ролі цінностей. Настанова герменевтики, що своє світорозуміння й ціннісні орієнтації дослідник має «брати в дужки», прагнучи зрозуміти чужі життєві світи, спрямована на досягнення об’єктивності інтерпретацій. Але ситуація ускладнюється у випадку твор. інтерпретації, яку можна поділити на два види (що часто поєднуються):

• виокремлення та розвиток окремих ідей твору, хай навіть самим автором сформульованих неясно, у вигляді натяків;
• запропонувати цілісне «бачення» певного твору, творчості, дії чи діяльності особи, світорозуміння певної епохи.

Гуманітарні науки в сучасній Україні

Розглядаючи новітню історію соціогуманітарних наук в Україні, мусимо зважати на фундаментальну важливість суспільно-політичних передумов для інтелектуальної діяльності. Більшовицька агресія проти УНР і включення більшої частини України до складу комуністичної імперії з її терористичним диктаторським режимом обернулися трагедією для українських інтелектуалів, особливо літераторів, митців та науковців-гуманітаріїв за період 1920–41. Тільки почасти ці втрати були компенсовані відносно більшим рівнем свободи слова у Західній Україні 20-х–30-х рр. та дослідженнями українців у діаспорі. Незважаючи на ці вкрай несприятливі суспільно-політичні передумови, позитивні здобутки гуманітарних наук у Радянській Україні є вагомими. Однак ці досягнення мало стосувалися проблем філософії та методології соціогуманітарних наук, оскільки цей напрям досліджень (зокрема антропологія, етнологія, націологія, філософія історії, релігії, література і мистецтво) перебував під прискіпливим ідеологічним контролем. До рідкісних винятків належать структуралізм Тартуської школи, генеративні теорії в мовознавстві (серед них і математична лінгвістика), розробки у соціології. Йдеться про напрями, які розглядали як ціннісно (ідеологічно) нейтральні. Поза тим можна знаходити лише окремі тенденції, переважно приховані або не розвинуті до рівня особливих теорій чи концепцій. Для їх реалізації в Україні з’явилися можливості у 1990-і рр. (долання наслідків ізоляції передусім від зх. інтелектуальних здобутків 20 ст. у цій галузі, охоплюючи також краще зі створеного українцями в діаспорі). Філософським фондом 2001 засновано серію видань під назвою «Сучасна гуманітарна бібліотека» (здійснюють у межах видавн. програми «Сковорода» за підтримки посольства Франції в Україні). У початковому періоді, беручи до уваги потреби вищої освіти, важливим пріоритетом має бути створення антологій, які б концентровано подавали студентам статті та фрагменти творів із загальних і спеціальних проблем філософії та методології гуманітарних наук. Прикладом може бути «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.» (Л., 2002) за ред. М. Зубрицької. Існує потреба в таких добре структурованих антологіях з семіотики, герменевтики, культурної антропології, перекладах окремих західних авторів, присвячених філос.-методологічним проблемам Г. н. Видано окремі дослідження українських гуманітаріїв із філософії та методології окремих гуманітарних наук, які можна вважати початком виходу на належний якісний рівень обговорення проблем.

Завантажити статтю