Граматика

ГРАМА́ТИКА (грец. γραμματικὴ, від γράμμα — літера, написання) — будова мови з властивими їй морфологічними одиницями, категоріями і формами, синтаксичними одиницями і категоріями, словотвірними одиницями та способами словотворення; галузь мовознавства, що вивчає граматичну будову мови. Граматика як будова мови являє собою сукупність підсистем, якими є морфологія, синтаксис і словотвір. До морфології належать явища, пов’язані з формами слів, їхніми граматичними значеннями і лексико-граматичними розрядами слів. У морфологічній підсистемі мови функціонують також морфеми, тобто мінімальні значеннєві одиниці мови, за допомогою яких утворюють слова або словоформи. Словозмінні й словотворчі морфеми, їхнє утворення та функціонування досліджує морфеміка, яку традиційно розглядають у морфології (словозмінна морфеміка) і словотворі (словотвірна морфеміка). Синтаксис поширюється на явища, пов’язані з функціонуванням слова в реченні, синтаксичними зв’язками та відношеннями речень, словосполучень і членів речення, правилами побудови простого і складного речень тощо. До синтаксису нерідко зараховують різні текстові утворення. Словотвір охоплює творення похідних слів за допомогою афіксації та ін. формальних засобів. Останнім часом словотвір виділяють в окрему підсистему мови, поза граматикою.

Центральним поняттям граматики є граматична одиниця, граматичне значення, граматична категорія, граматична форма. До граматичних одиниць належать морфема (мінімальна одиниця), слово (як частина мови і як член речення), словосполучення і речення (як носії узагальнених граматичних властивостей). Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення граматичної (морфологічної, синтаксичної, словотвірної) одиниці, яка має в мові регулярне вираження. Граматична категорія — найбільш загальне граматичне поняття, що об’єднує ряд співвідносних граматичних значень (грамем), виражених певною системою граматичних форм. Граматичні категорії щодо грамем є поняттями загальними, родовими, а грамеми щодо граматичних категорій — поняттями частковими, видовими. Граматична категорія охоплює дві і більше грамеми. Зокрема, в сучасній українській мові категорія числа, яка вказує на загальне кількісне відношення предметів і явищ, реалізується у співвідносних і протиставлюваних грамемах однини і множини, а дієслівна категорія часу об’єднує грамеми теперішнього, минулого і майбутнього часів.

Граматична форма — засіб вираження граматичного значення. В українській мові засобами вираження граматичних значень звичайно виступають службові морфеми (морфологія) і синтаксичні зв’язки слів і речень (синтаксис). Граматична форма стосується зовнішньої організації граматичних одиниць, тоді як граматичне значення відбиває їхню внутрішню організацію.

Слово і речення є основними граматичними одиницями мови, і разом із граматичними категоріями вони конденсують у собі характер граматичної будови певної мови. Граматичні категорії поділяють на категорії, властиві слову, і категорії, властиві реченню. Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її підсистеми, пов’язана систематичними відношеннями з усіма іншими одиницями мови. Зокрема, статус фонеми як мінімальної одиниці мови виявляється в змістовій і формальній диференціаціях слів, статус морфеми як мінімальної значеннєвої одиниці — в конструюванні слова, статус речення як найвищої одиниці мови — у формуванні за допомогою слів складників його семантичної структури. У слові з’єднано три сутності: звукову організацію, лексичне і граматичне значення. Сукупність його граматичних значень формують: значення частини мови (іменника, прикметника, дієслова, прислівника та інших) як вершинне в ієрархії значень; загальне і часткове граматичне значення слова (наприклад, граматична категорія відмінка українського іменника як загальне граматичне значення членують відповідно на часткове граматичне значення: грамеми називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків, категорія числа — на грамеми однини і множини, категорія роду — на грамеми чоловічого, жіночого і середнього родів, дієслівна категорія часу — на грамеми теперішнього, минулого і майбутнього часів). Слово вказує також на граматичні особливості, що виявляються в його семантико-синтаксичних сполучувальних можливостях (валентності).

Речення як основна граматична одиниця мови являє собою побудовану за відповідним синтаксичним зразком одиницю повідомлення, що існує в мові в різноманітних формах і модифікаціях, реалізується в мовленні з тією чи іншою комунікативною метою та потрібним інтонаційним оформленням. Реченню властиві: найабстрактніша серед реченнєвих категорій предикативності (включає категорію об’єктивної модальності з грамемами реальності й ірреальності, категорію синтаксичного часу з грамемами теперішнього, минулого та майбутнього часів); категорії семантичної структури (зокрема предиката, суб’єкта, об’єкта, адресата та інших); пов’язані з мовленнєвою реалізацією речення категорії актуального членування речення (тема і рема). Прості речення утворюють різні типи складних сполучникових і безсполучникових речень. Різновиди простого або складного речень функціонують як складники тексту.

Граматична будова мови, крім внутрішньої взаємодії її підсистем, тісно пов’язана також з лексичною (закономірності наповнення граматичних одиниць, структури їхніх лексико-граматичних угруповань тощо) і звуковою (граматичні одиниці утворюють за допомогою звукових засобів мови: звуків, наголосу, інтонації) системами мови.

Граматична будова мови перебуває в стані динамічної рівноваги (наявні властивості стабільної системи та динаміки) і підлягає загальним законам розвитку мови. Граматичній будові сучасної української мови властиві: наявність кличного відмінка іменника (велете, кобзарю, мамо, доле); закінчення -ові, -еві в давальному відмінку однини іменника чоловічого роду (татові, ясенові, розвиткові, учителеві); широке вживання закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду (журналу, роману, футболу, вітру, Дону); 2 форми знахідного відмінка іменника чоловічого роду однини від назв неістот (наприклад: Ми посадили берест і Ми посадили береста); безособові речення з невідмінюваною дієслівною формою на -но, -то (наприклад: Листа написано, Козаченька вбито) та інші.

Граматика як наука має давні традиції: бере початок у працях давньоіндійських філологів (найвидатніша з них — «Восьмикнижжя» Паніні, 5 ст. до н. е.), давніх греків (Аристотель, 4 ст. до н. е.; александрій. школа в період її розквіту, 2 ст. до н. е. — 2 ст. н. е. та ін.). Грецькі граматичні традиції продовжували й розвивали вчені Риму (Варрон, 1 ст. до н. е.; Донат, 4 ст. н. е.). В Україні перші граматики з’явилися наприкінці 16 — на поч. 17 ст. («Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка», 1591; «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596; «Грамматіки славєнски правилноє Сγнтаґма» М. Смотрицького, 1619), об’єктом вивчення яких була старослов’янська (церковно-слов’янська) мова слов’яноукраїнської редакції. «Грамматыка словенская...» І. Ужевича (рукопис лат. мовою, 1643; опубл. 1970) є дослідженням системи української мови 17 ст. Першою граматикою народнорозмовної української мови слід вважати «Грамматику малороссійскаго нарҍчія» О. Павловського (1818). У дослідження граматичної будови української мови великий внесок зробили О. Потебня, А. Кримський, Є. Тимченко, О. Синявський, І. Огієнко, Л. Булаховський, Ю. Шевельов, О. Мельничук та ін.

В історії світової граматичної думки виявлено 2 основні підходи до вивчення граматики: дослідження або формальної організації мови, або її змістової структури. У 2-й пол. 20 ст. формальний підхід репрезентовано мовознавчими студіями, у яких синтаксис розглядають як граматику мови в цілому і зосереджують увагу на формальних перетвореннях синтаксичних конструкцій. Сучасною граматикою формального спрямування є генеративна (породжувальна) граматика, що виникла у США під впливом ідей Н. Хомського у 50–60-х рр. 20 ст. Спочатку генеративісти досліджували синтаксичні конструкції конкретної мови абстраговано від мовної семантики і контекстуальних особливостей функціонування речення, у 70-х рр. — в єдності формальних і семантичних аспектів вивчення граматичних явищ. Змістові напрями спрямовані на дослідження: семантичної організації граматичних одиниць (студії Ф. Данеша, Г. Беличової-Кржижкової, Я. Корженського, А. Вежбицької про семантичну структуру речення), відмінкової граматики в інтерпретації Ч. Філлмора, прагматичного плану висловлень тощо.

Широке розуміння об’єкта граматики передбачає врахування формальних і семантичних ознак граматичних явищ та складної взаємодії граматичних одиниць і категорій з іншими системами мови. Наприкінці 20 ст. лінгвісти спрямували зусилля на розв’язання проблем функціональної граматики, об’єктом вивчення якої є функції мови і функції граматичних одиниць. Функціональна граматика спирається на розрізнення граматики мовця (активної граматики) і граматики слухача (формальної, пасивної граматики) як об’єктивного чинника в мовленнєвій діяльності. Одним із головних завдань сучасної української мовознавства є створення різнотипних функціональних граматик, які б глибше висвітлювали сукупність функцій граматичних одиниць й особливості граматичного ладу української мови.

Залежно від аспекту й мети дослідження граматики бувають наукові (побудовані на обґрунтованому витлумаченні граматичних явищ і на широкому фактичному матеріалі), описові (містять послідовну і повну характеристику граматичної структури мови) і нормативні (подають рекомендації стосовно правильного використання граматичних одиниць). Об’єктом наукової граматики може бути опис граматичної будови сучасної мови чи іншого моменту її розвитку (синхронічний підхід) або розвиток граматичної будови мови, історична картина її формування (діахронічний підхід). До наукової граматики належать: теоретична граматика (присвячена складним і нерозв’язаним проблемам граматичної науки на ґрунті оригінальної концепції), порівняльно-історична граматика (вивчає формування граматичної будови споріднених мов) і зіставна граматика (розглядає спільні і відмінні риси у граматичній будові споріднених і неспоріднених мов на сучасній чи іншій стадії їхнього функціонування). Граматики можуть розрізнятися повнотою (граматична система мови в цілому) і неповнотою (характеристика окремих підсистем або інших явищ граматичної системи) опису.

Вирізняють також шкільну (дидактичну) граматику, що подає основні граматичні відомості разом з орфографічними і пунктуаційними правилами. Нині шкільна граматика має орієнтуватися на ті здобутки наукової граматики, які апробовані й достатньо обґрунтовані, а також сприяють глибшому розумінню мови та практичному її опануванню.

Розмір шрифту

Граматика

Рекомендована література

Інформація про статтю