Коран

КОРА́Н (з араб. — читання) — священна книга мусульман і перша писемна пам’ятка арабської літератури; збірка проповідей, обрядових і юридичних настанов, молитов, повчальних оповідей, притч тощо, з якими у формі «Божественних одкровень» виступав у Мецці й Медині 610–32 засновник ісламу Мухаммед (571–632). В «одкровеннях», які мають спільні прасемітські витоки, є чимало юдейських і християнських елементів з єврейської Хаггади, християнських євангелій та апокрифів. Прасемітське першоджерело зумовило загальну для юдаїзму, християнства та ісламу міфологічну основу віросповідань. Саме тому загальноприйнятою для них стала назва авраамічні релігії, або вірування. Для їхніх послідовників біблійний патріарх Авраам, повіривши в єдиного Бога і уклавши з Ним союз (заповіт), став зразком віруючого.

Євреї та араби виводять своє походження від синів Авраама (Ібрагіма) — відповідно, Ісака та Ізмаїла. Апостол Павло називає Авраама «батьком усіх вірян», виправданим Богом за віру задовго до дарування Закону. Відповідно до цього критерію, на думку апостола Павла, Бог виправдовує і всіх інших, зокрема і язичників, які увірували в Ісуса Христа. У К. Ібрагім є однією з головних фігур. Мусульмани шанують його як «друга Аллаха», пророка і першого мусульманина, тому що він «віддав себе Богу», що в арабській мові метафорично означає прийняття ісламу. Авраамічні релігії також називають релігіями Одкровення, тобто заснованими на тому, що Бог розкриває себе людям, повідомляючи свою волю і наказуючи їм дотримуватися певної поведінки.

За життя Мухаммеда К. існував в усній формі. Історичні дані й перекази свідчать про те, що деякі сподвижники Мухаммеда записували окремі фрагменти К. Після смерті Мухаммеда всі записи й те, що збереглося в усній формі, зібрав його секретар Зайд ібн Сабіт. Бл. 651 за наказом халіфа Османа (звідси й назва — Османова ред.) тексту було надано форму рукописної книги, яку і вважають першим виданням К. У 7 ст. ще існувало кілька його версій. Очевидно, за правління Омейядів (661–750) текст було остаточно впорядковано. Проте залишилося чимало різночитань, що пояснюють неоднаковим сприйняттям арабського тексту. Канонічними вважають сім варіантів читання, з яких нині практично використовують лише два — Асима та Нафі. «Божественні одкровення» К. — ритмічні або смислові фрагменти, що називаються аятами («віщими знаками», віршами), яких у К. понад 6 тис. Декілька аятів, об’єднаних певними спільними ознаками, сам Мухаммед називав сурою.

Текст К. (т. зв. Османова ред.) має 114 сур (глав), довгі сури, крім першої — «Фатихи» («Відкриваючої»), подані на початку, короткі — в кінці. У найдовшій (2-й) сурі — 286 аятів, у найкоротших (103-й, 108-й і 110-й) — 3 аяти. Більша частина К. написана римованою прозою (садж): кілька аятів закінчуються на той самий склад, тобто на монориму. Мусульманська традиція сури Османової редакції розрізняє за часом і місцем виголошення: мекканські (610–22, Мекка, 90 сур) та мединські (від 622, Медина, 24 сури). Мекканські сури поділяють на сури 3-х періодів, відрізняються від мединських змістом, стильовими та мовними особливостями. Сури 1-го мекканського періоду літературно вишукані, піднесені та емоційні; їхня послідовність: 96-а, 74-а, 111-а, 106-а, 108-а, 104-а і т. д. Сури 2-го періоду спокійніші, гол. місце в них посідають проповіді єдинобожжя. Сури 3-го періоду містять багато сказань про пророків. Мединські сури, або сури 4-го періоду, насичені культурними та юридичними настановами.

К. відіграв велику роль у формуванні арабської літературної мови і поширенні її в країнах Азії й Африки. Література всіх народів мусульманського Сходу насичена цитатами з К., парафразами окремих віршів або виразів, численними ремінісценціями. Систематичне наукове вивчення К. почалося у 19 ст. Основну увагу звертали на історію його створення і встановлення хронологічного порядку сур. Худож.-естетична оцінка К. в європейській критиці суперечлива. Частина авторів не визнає його художньої цінності, особливо пізніших сур. Але більшість сучасних дослідників арабської літератури в Європі і на Сході високо оцінює поетичну будову К. і своєрідний літературний хист Мухаммеда.

Перші спроби перекладу К. мали місце вже в 10–11 ст. На сьогодні цю пам’ятка світової культури перекладено майже всіма мовами мусульманського Сходу і Західної Європи. З текстом К. в Європі вперше познайомилися через латинські обробки 12–16 ст. Початок науковим перекладам європейськими мовами поклав коментований латинський переклад Л. Марраччі (Падуя, 1698). У Росії арабський текст К. вперше видано 1787; перші російські переклади К. (поч. 18 — 2-а пол. 19 ст.) виконані з західноєвропейських мов.

Із арабського оригіналу К. перекладали Д. Богуславський (1871, перша публікація — 1995), Г. Саблуков (1878), А. Кримський («Сури найдавнішого періоду», 1905), І. Крачковський (1963), М.-Н. Османов (1995), Б. Шидфар (2003) та ін. (загалом від 1990 здійснено 15 нових перекладів). 1683 у Чернігові Іоанникій Ґалятовський видав трактат «Аль-Коран Мухамедів». Повний український переклад з європейських мов здійснили у Львові В. Лезевич (не опубліковано; рукопис перекладу зберігся у Державному історичному архіві) та О. Абранчак-Лисенецький (1913, не опубліковано; рукопис перекладу — у Львівській науковій бібліотеці), у Сімферополі — В. Басиров (2010). Із оригіналу вперше частковий переклад українською мовою здійснили іраніст Я. Полотнюк (1990 — давні мекканські сури, 1/10 всього тексту) та арабіст В. Рибалкін (2002–11, половина тексту). Перший повний переклад смислів К. українською мовою безпосередньо з арабського оригіналу виконав 2013 М. Якубович (перевид. 6 разів, зокрема у Саудів. Аравії і Туреччині). Стилізація окремих віршів і сур К., поетичні твори з його мотивами є в багатьох літературах світу («Західно-східний диван» Й. Ґете, «Наслідування Корану» О. Пушкіна, поезії П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка тощо).

Фотоілюстрації

Завантажити статтю

Розмір шрифту

Коран

Рекомендована література

Фотоілюстрації

Інформація про статтю