Виконавча влада

ВИКОНА́ВЧА ВЛА́ДА  — одна з трьох (разом із законодавчою та судовою) гілок державної влади. Функцією В. в. є виконання законів, що їх ухвалює орган законодав. влади — парламент.

Ідея поділу влади, сформульов. у 17 ст. англ. філософом Дж. Локком і розвинута у 18 ст. франц. філософом Ш. Монтеск’є, полягає у децентралізації влади та її поділі, залежно від функціонал. призначення, на законодавчу, виконавчу і судову. На думку Ш. Монтеск’є, поєднання всієї повноти влади в руках однієї особи чи органу завжди призводитиме до сваволі, тому всі три гілки влади повинні бути відносно незалежними й урівноважуватися системою стримувань і противаг. Історично суб’єктом В. в. протягом 18–19 ст. у більшості європ. держав був монарх та підпорядк. йому чиновниц. апарат. У сучас. демократ. державах В. в. належить главі держави (конституц. монархові або президентові) та уряду на чолі з прем’єр-міністром (канцлером). У практиці держ. будівництва різних країн принцип поділу влад застосов. по-різному: жорсткий поділ влади характер. для республік із президент. формою правління (зокрема США, де президент безпосередньо очолює уряд); тісніший взаємозв’язок гілок влади характер. для парламент. держав (зокрема Великої Британії, Німеччини, Італії).

В Україні ідея поділу влади вперше знайшла відображення у «Пактах і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» П. Орлика (1710). У Гетьман. автоном. державі 17–18 ст. гетьман здійснював військ. і цивіл. владу за допомогою Ген. військ. канцелярії. Натомість центр. органом держ. упр. вважалася Ген. військ. рада. Органом В. в. УЦР став 28 червня 1917 Генеральний Секретаріат, який 22 січня 1918 перетвор. на Раду нар. міністрів УНР. За Конституцією УНР, ухваленою 28 квітня 1918, Рада нар. міністрів (як вища В. в. УНР) здійснювала повноваження в межах, які перебували поза компетенцією органів місц. самоврядування. Вона формувалася Всенар. зборами на пропозицію їх голови і несла відповідальність перед ними. Всенар. збори мали право у будь-який момент висловити недовіру окремому міністрові чи урядові в цілому. Після гетьман. перевороту (згідно із Законами про тимчас. держ. устрій України від 29 квітня 1918) вся повнота влади належала гетьманові України, який призначав отамана РМ і на його подання затверджував склад РМ. Була створена також Фінанс. рада як найвища інституція фінанс. політики.

За часів СРСР учення про поділ влади оголошувалося буржуазним і реакційним. Формально рад. конституц. право виходило з принципу єдиної держ. влади, що належить трудящим (після 1977 — всьому народові) в особі обраних ними рад. РНК УРСР (від 1946 — РМ УРСР) вважалася виконав.-розпоряд. органом держ. влади. Її голову і членів формально призначав ВУЦВК (від 1937 — ВР УРСР). Однак на практиці членів укр. рад. уряду добирав й затверджував ЦК КПУ (у ряді випадків — безпосередньо ЦК КПРС). Міністерства УРСР поділялися на союзно-респ. (підпорядк. насамперед РМ СРСР) та респ. (у віданні яких перебували переважно місц. справи). Ще наприкінці 1980-х рр. понад 90 % нар.-госп. комплексу УРСР (зокрема оборонна, металург. й вугіл. промисловості, машинобудування, залізнич. транспорт) підпорядковувалися лише РМ СРСР і керувалися безпосередньо з Москви.

Чинна Конституція України, ухвалена 28 червня 1996, встановлює, що влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Згідно з Конституцією, ряд функцій, притаманних для В. в., здійснює Президент України. Водночас вищим органом у системі В. в. є КМ України, відповідальний перед Президентом України і підконтрол. та підзвіт. ВР України в межах, визначених Конституцією. Прем’єр-міністр України призначається Президентом за згодою ВР, персонал. склад КМ — Президентом за поданням Прем’єр-міністра. ВР України має право оголосити вотум недовіри Урядові, що тягне за собою відставку всього його складу. Упродовж років незалежності в Україні змінилося 13 урядів, з яких 2 — В. Фокіна та В. Ющенка — відправлені у відставку парламентом, 2 — В. Пустовойтенка та В. Януковича — склали повноваження згідно з Конституцією у зв’язку з обранням нового Президента, ін. (у різних формах) — відправлені у відставку Президентом.

В областях і р-нах, Києві і Севастополі В. в. здійснюють місц. держ. адміністрації, керівників яких призначає й звільняє Президент на подання КМ. Право місц. держ. адміністрацій готувати й виконувати обл. і рай. бюджети суттєво звужує місц. самоврядування на обл. і рай. рівнях.

Гіперцентраліз. характер В. в. в Україні, фактична залежність КМ від Президента та його Адміністрації, дисбаланс прав і відповідальності різних владних органів зумовили ініціативи щодо політ. реформи, наближення форми організації влади в Україні до парламент.-президент. з переходом до формування уряду парламент. більшістю. Таку систему влади закріплює Закон України «Про внесення змін до Конституції України», ухвалений у рамках політ. компромісу 8 грудня 2004, який має набути чинності від 1 січня 2006.

Завантажити статтю