Бандура

БАНДУ́РА  — один із найдавніших українських народних струнно-щипкових інструментів родини лютневих. Зображення щипкового інструмента з невеликим округлим корпусом, вузькою шийкою з ладами й кількома струнами знайдено у Софій. соборі на фресці 11 ст. Сучасна концертна Б. має хроматич. звукоряд, діапазон — від «до» великої октави до «соль» (подекуди «ля») 3-ї октави. Грають на Б. тільки по відкритих струнах, кількість яких сягає 62-х–65-ти. Усі струни — металеві, обвиті мідним дротом (канителлю). Положення під час гри вертикальне; форма — грушоподібна, складається з деки (резонатора) і грифа, що визначає довжину й висоту струн. Найдовші струни — басові, пролягають уздовж корпуса й у верх. частині закріплюються на кілках грифа. Решта — приструнки, які прикріплюються з обох боків деки: знизу — на штифтах, згори — на кілках (верхня частина деки має нар. назву — шемсток). Осн. способи гри: щипок, удар, тремоло, флажолет, глісандо та ін. Найдавніша Б. — симбіоз сучас. (за формою) Б. і кобзи, іноді побутувала під назвою «кобза-бандура». Відома від 15 ст. Виготовляли її здебільшого з липи або червоної верби. Мала діатонічний стрій (у т. зв. думному ладі, натурал.-ладовий, пентатоніч. та індивідуалізований). Грати можна було на відкритих струнах і методом притиску (як на лютні). З цього погляду показова кобза Вересая (19 ст.). За твердженнями окремих дослідників (М. Будника, М. Хая), Б. генетично пов’язана з давньорус. гуслями (горизонтал. спосіб гри замінено на вертикальний). Остаточно не з’ясовано й походження слова «Б.», оскільки існують інструменти зі спорідн. назвами: англ. «бандоре», ісп. «бандурріа», груз. «пандурі» тощо. Можливий зв’язок із назвою польс. інструмента «торбан», що має схожу з Б. конструкцію, тривалий час був поширеним в Україні і здобув назву «панська Б.». До поч. 20 ст. побутування Б. пов’язане лише з середовищем кобзарів, серед яких були справжні віртуози гри, зокрема А. Шут, Ф. Холодний, І. Кравченко-Крюковський, О. Вересай, М. Кравченко, Г. Кожушко, Ф. Кушнерик, Є. Мовчан, П. Носач, В. Перепелюк, О. Чуприна, П. Супрун, М. Будник, В. Горбатюк, В. Нечепа. Виконання дум (основи репертуару давніх кобзарів) неодмінно містило т. зв. перегру — складну за технікою виконання інструм. інтермедію.

Практика гри на Б. до 20 ст. розвивалася переважно в межах кобзар. мистецтва. Існувало три типи Б. (відповідно й три способи гри): черніг., полтав. та зіньків. (харківський). Об’єднавши черніг. і полтав. способи гри, утворили київський. Хроматизацію київ. Б. здійснено введенням нижнього ряду струн. У зіньків. Б. додано поодинокі важелі на шемстці для перестроювання струн у різні тональності. За функцією рук склалися дві осн. школи гри на Б.: черніг. (пізніше — київ.), яка передбачає розподіл функцій рук на супровідну (лівою рукою грають на басових струнах) і сольну (правою — на приструнках); зіньків. (згодом — харків.), де такої диференціації немає. На межі 19–20 ст. вдосконалюється техніка гри на Б., нар. діатонічну Б. змінює концертна хроматична. Найбільший внесок у реконструкцію Б. зробили у 1-й пол. 20 ст. Г. Хоткевич і В. Кабачок, пізніше — О. Корнієвський, І. Скляр, В. Герасименко, С. Снігірьова, В. Тузиченко, Р. Гриньків. Зокрема І. Скляр запропонував нову конструкцію Б., де поєднав київ. і харків. способи гри з хроматич. перебудовою; видав книгу «Київсько-харківська бандура» (1971). За часів «українізації» 20-х рр. затв. програму розвитку бандур. мистецтва на держ. рівні (ухвала Вищого муз. комітету при Наркомосі УСРР від 1927 про вдосконалення Б., налагодження їх серій. випуску (до того їх виготовляли кобзарі власноруч), організацію класів гри на Б. у навч. закладах усіх рівнів). Від 1954 розпочато серійне виготовлення сучас. концерт. Б. на Черніг., від 1964 — на Львів. ф-ках муз. інструментів. Б. широко використовують у ансамблях, капелах, оркестрах, як сольний інструмент. Створ. Держ. засл. капелу бандуристів України, капелу кобзарів, тріо бандуристок Київ., Черкас., Львів. філармоній тощо. Відкрито класи Б. у муз. навч. закладах. Серед відомих педагогів з класу Б. — Г. Хоткевич, В. Кабачок, А. Бобир, С. Баштан, В. Герасименко, А. Омельченко, А. Грицай. У 20 ст. відбулося чітке розмежування бандур. виконавства на нар.-кобзарське і концертно-академічне. Представником останнього є С. Баштан (створив оригін. професій. репертуар для Б., переклав для неї низку творів світ. класики). Видано низку посібників гри на Б. — Г. Хоткевича (1907), М. Домонтовича (1913–14), Т. Овчинникова (1913), В. Шевченка (1914), В. Кабачка та Є. Юцевича (1958), М. Опришка (1967), С. Баштана та А. Омельченка (1984). У 1993 в Києві засн. Міжнар. конкурс бандуристів ім. Г. Хоткевича. Спостерігається також відродження гри на давній («старосвіт.») діатоніч. Б. та кобзі Вересая, виник Київ. кобзар. цех, що орієнтується на кобзар. естетику Г. Ткаченка — «останнього старосвіт. бандуриста». Представники новіт. «діатонічного» напряму — М. Будник, В. Кушпет, М. Хай, М. Коваль, В. Товкайло та ін. Інтенсивно розвивається виконав. мистецтво гри на Б. в укр. діаспорі (створ. школи Г. Китастого та В. Мішалова). У 50-х рр. 20 ст. відродилося сольне концертне виконання на Б. Зросла плеяда бандуристів: А. Бобир, Г. Нещотний, С. Баштан, Г. Менкуш, П. Чухрай, Ф. Жарко, В. Єсипок, В. Литвин, Л. Пасикира, Р. Гриньків, К. Новицький; лауреати міжнар., всесвіт. і всеукр. конкурсів виконавців на нар. інструментах — А. Омельченко, Л. Коханська, О. Петренко, О. Созанський, О. Приталюк, Т. Лазуркевич, О. Степанюк, Л. Дедюк, Л. Амбросова, В. Войт, М. Бибаківська, І. Панасюк, Т. Столяр; серед відомих бандуристів діаспори — В. Ємець, З. Бережан, Г. Китастий, М. Чорний-Досинчук, О. Герасименко, В. Мішалов. Автори концерт. творів для Б.: Г. Таронов (Концерт для Б. та балалайки з симф. оркестром, 1954), А. Коломієць (Укр. соната для Б. та фортепіано, 1968; Соната для двох бандур, 1982), М. Дремлюга (Концерт для Б. з симф. оркестром, поема-рапсодія, 1981), К. М’ясков (Чотири фантазії та концертина для Б. з оркестром нар. інструментів, п’єси для Б.), В. Кирейко, В. Зубицький, М. Сільванський, В. Польовий, А. Муха, Г. Китастий, С. Баштан, Р. Гриньків, В. Лабко, О. Герасименко. Репертуар поповнюється перекладеннями для Б. творів укр., рос. та зарубіж. класики. Найбільша колекція Б. — у Музеї нар. архітектури та побуту України. Серед зарубіж. видань, присвяч. мистецтву гри на Б., — ж. «Бандура», «Молода Україна».

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю