Асиміляція мовна
АСИМІЛЯ́ЦІЯ МО́ВНА — втрата своєї мови особою, етнічною групою чи народом і перехід на мову іншого народу, а також утрата мовою своїх оригінальних рис під впливом мови панівної нації. Розрізняють природну асиміляцію як наслідок індивід. вибору (напр., у мішаних шлюбах) і примусову, характерну для країн, де національності нерівноправні. Найвищий рівень примус. А. — знищення мовно-нац. свідомості народу, характерний тоді, коли сфера поширення мови народу звужується внаслідок імперської асиміляц. політики чужої для нього держави. Мовно-нац. А. відбувається не в усіх поліетніч. державах. Напр., у Швейцар. конфедерації спочатку було три держ. мови — нім., франц., італ., а ретороманська, найменша за кількістю носіїв, не була державною. Вона опинилася у неви-гід. становищі, тому для збереження цієї мови 1938 її теж оголошено державною. Але кожна з чотирьох держ. мов Швейцар. конфедерації поширена лише у відповід. кантонах, причому і в місті, і в селі, тобто у Швейцарії держ. мови не конкурують, не витісняють одна одну. Мовні кордони існують у Бельгії та Фінляндії, де на чітко окресл. території функціонує одна з держ. мов. Тому жодній мові в цих державах А. не загрожує. Інакше було в Рос. імперії, традиції якої успадкував СРСР. Усі мови, крім рос., кваліфікувалися як неперспективні, їх піддавали всіляким заборонам, через що користування ними часто зводилося до хатнього вжитку, бо без знання російської мови неможливо було вийти за межі побуту навіть на своїй споконвіч. землі. Особливу пристрасть рос. імперіалізм мав до асиміляції мов слов’ян. народів. Від часу приєднання України до Росії (1654) і до розвалу імперії (1917) видано багато указів, циркулярів, актів із різними формами заборони української мови, якої, на думку міністра внутр. справ Рос. імперії 1861–68 П. Валуєва, «не было, нет и быть не может». Укр. нац.-визв. рух завжди дбав про мовне відродження народу, збереження і вільний розвиток української мови, утвердження мовного суверенітету українців. Видат. мовознавець О. Потебня наголошував, що основою нар. психології є рідна мова, яка забезпечує нормальне існування етніч. спільнот. Укр. письменник, фольклорист, лексикограф і педагог Б. Грінченко стверджував: «Яка мова, такі й наші думки будуть: московська мова — московські думки». На захист української мови ставали літератори, митці, науковці, обстоюючи органічну єдність духовності та рідної мови.
У Рад. Союзі мовна політика була підступно-фарисейська. Після кількох років українізації (тобто заходів, спрямов. на розширення сфери функціонування української мови, що мали неабиякий успіх на всіх заселених українцями землях) настав час перманент. нищення найсвідоміших носіїв української мови, що підривало соц. основи її існування. Деяке послаблення репресив. режиму після смерті Й. Сталіна істотно не поліпшило становища української мови, навпаки, асиміляц. наступ посилився. Від серед. 60-х рр. у рад. нац. політиці актуалізується, з посиланням на В. Леніна, псевдонаук. теорія злиття націй та їхніх мов. Цей процес мав завершитися появою «нової історичної спільності — радянського народу», який розмовляв би російською мовою. З цією метою ЦК КПРС та РМ СРСР видавали постанови, на підставі яких дедалі вужчими ставали сфери функціонування мов нерос. народів. Тих, хто виступав проти такої політики, піддавали переслідуванням, арештам, ув’язненням. У поперед. імперіях, у складі яких перебував укр. народ, тиск на укр. мову був переважно зовн. (повна або часткова заборона, переселення українців за межі своєї етніч. території, завезення на їхнє місце представників панів. нації тощо). У Рад. Союзі, крім цього, асиміляц. тиск перенесено «всередину мови» (Ю. Шевельов): заборона оригін. укр. слів та синтакс. конструкцій і впровадження замість них наближених до рос., а то й цілком російських. Напр., відомий у багатьох мовах Європи хім. термін «арсен» замінено рос. «миш’як»; замість укр. висловів «ласкаво просимо», «щиро запрошуємо» та ін. тривалий час рекомендували до вжитку «добро пожалувати». Наслідком такої політики ста-ло розхитування фонетичних («цільки» замість «тільки»), вимовних («чьорний», «дзіфчіна» замість «чорний», «дівчина»), акцентуаційних («оди́надцять», «сі́мдесят» замість «одина́дцять», «сімдеся́т»), лексичних («канєшно», «тоже» замість «звичайно», «теж»), граматичних («дякую Вас» замість «дякую Вам») та ін. норм української мови, її синонімічне збіднення (з кількох синонімів вибирали найближчий до рос. слова, а решту оголошували застарілими, архаїч. чи діалектними). Ще один наслідок мовної А. — зруйнування двоступеневої системи укр. власних імен (коли поряд з офіц. формами, напр., Іван, Петро, Марія, Ганна, вживалися зменшено-пестливі: Іванко, Івась, Івасик, Петрик, Петрусь, Маруся, Марічка, Марусинка, Ганя, Ганнуся) і перехід до триступеневої рос., де є поділ на офіц. форми, напр. Иван, Пётр, Мария, Анна, зневажливі Ванька, Петька, Манька, Анька і пестливі Ваня, Петя, Маша, Аннушка. Багатьох укр. дітей у повсякден. спілкуванні звуть тепер не Михась, Євгенко, Катруся, Оленка, а Міша, Женя, Катя, Лєна (Альона). Але найтяжчий результат асимілятор. політики — деморалізація нац. свідомості, зменшення кількості актив. носіїв рідної мови серед українців на своїх питомих землях, відлучення їх від укр. духовності, історії, перетворення на осіб без нац. коріння, байдужих до відродження своєї держави, її долі взагалі. Тепер Україна — самост. держава, і одне з найважливіших її завдань — повернути укр. народові відібрану в нього мову на всіх етніч. теренах. Екон. розвиток в Україні неможливий без нац. відродження, основою якого є розвиток української мови. Це засвідчує досвід багатьох народів, які позбулися колоніал. залежності, відродили свої мови та держави.
Рекомендована література
- Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен; Лондон, 1965;
- К., 1998;
- Межнациональные связи и взаимодействие культур народов СССР. Таллин, 1978;
- Власенко-Бойцун А. Русифікація і топонімоцид в Україні // Альм. Укр. Нар. Союзу на рік 1982. Нью-Йорк, 1981;
- Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): Стан і статус // Бібліотека Прологу і Сучасности. 1987. Ч. 173;
- Дзюба І. «Бо то не просто мова, звуки...». К., 1989;
- Бабилунга Н. В. Население Молдавии в прошлом веке: Миграция? Ассимиляция? Русификация? Кишинев, 1990;
- Очирова Т. Асиміляція або відродження // Прапор. 1990. № 7;
- Потебня А. А. Мысль и язык // Полн. собр. соч. Т. 1. О., 1992;
- Мова державна — мова офіційна. К., 1995;
- Русначенко А. Зросійщення України в останні чотири десятиліття та його наслідки. К., 1995;
- Погрібний А. «Якби ми вчились так, як треба...». К., 1998;
- Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. Л., 2001.
Завантажити статтю
