Корупція

Визначення і загальна характеристика

КОРУ́ПЦІЯ (від лат. corruptio — підкуп) — протиправна діяльність, що полягає у використанні службовими особами своїх прав і посадових можливостей для особистого збагачення. У широкому значенні цим терміном позначають підкупність і продажність громадських і політичних діячів. У Конвенції ООН проти корупції 2003 визначено поняття «незаконне збагачення» — значне зростання активів публічної посадової особи, що перевищує її законні доходи і яке вона не може обґрунтовано пояснити. Прозорість діяльності державної влади та рівень К. у країнах світу досліджує міжнародна організація «Transparency International». Індекс сприйняття К. цієї організації формується на підставі низки опитувань, у яких беруть участь міжнародні правозахисні та фінансові експерти. Показник — оцінка від 0 (максимальний рівень К.) до 10 (повна її відсутність). Традиційно лідерами рейтингу є Данія, Нова Зеландія, Сингапур, Швеція, Фінляндія з показниками близько 9,2–9,4. К. класифікують за типами взаємодіючих суб’єктів (громадяни і дрібні службовці, фірми й чиновники, нація і політичне керівництво), вигодою (отримання прибутку або зменшення витрат), спрямованістю (внутрішня і зовнішня), способом взаємодії суб’єктів, ступенем централізації, передбачуваністю тощо. До традиційних (історичних) форм К. належать хабарництво та лихварство; до найнебезпечніших, класифікованих як кримінальний злочин, — розтрата (розкрадання) і здирництво (так званий державний рекет). Розтрата полягає у використанні ресурсів, довірених посадовій особі, з особистою метою і відрізняється від звичайної крадіжки тим, що первісно особа отримує право розпоряджатися ресурсами легально. Здирництво практикують чиновники, наділені повноваженнями надавати ліцензії, спеціальні дозволи та інше або позбавляти їх. За масштабом поширення розрізняють осередкову і системну (всеохоплюючу) К., за місцем у процесі вироблення та реалізації політики — звичайну (бюрократичну) і політичну.

Осередкова К. притаманна розвиненим країнам, у яких чиновники інколи ігнорують норми чинного законодавства на власну користь. Проте жорсткі фіскальні заходи дозволяють локалізувати ці випадки і, як мінімум, звільняти таких чиновників без подальшого права обіймати керівні посади в органах державної влади. Системна (всеохоплююча) К. є одним зі способів існування держави, оскільки таку К. сприймає все суспільство — від пересічних громадян (для вирішення повсякденних проблем) до представників вищих органів державної влади, які, маючи необмежений доступ до державних фінансових ресурсів, використовують їх для досягнення власної політичної стабільності та збагачення (така К. створює передумови для приватизації держави). Крайній прояв системної К. — так звана прозора К., оскільки вона характеризується відвертим цинізмом чиновників, насамперед суддів, які відкрито ігнорують норми чинного законодавства за принципом «узаконення незаконного». Політична К. проявляється на стадії прийняття рішень, бюрократична — на стадії їхньої реалізації, що зумовлено відмінностями у характері політичних (нормативна діяльність) і бюрократичних (адміністративно-розпорядчих) функцій. Так, суб’єкти політичної К. можуть використовувати владу для встановлення правових норм, які відповідають їхнім приватним інтересам, корупційні дії суб’єктів бюрократичної К. є порушенням встановлених норм і правил. Політична і бюрократична К. можуть існувати окремо одна від одної та перебувати у функціональному зв’язку, що виникає під час акумуляції дрібних хабарів на верхівці корупційної схеми. Більшість досліджень К. зосереджена виключно на кількісному аспекті цього явища і не враховує його якісний аспект. Йдеться про відмінність дій, що завдають збитків державі, від дій, які дозволяють людям реалізовувати свої законні права в умовах відсутності дієвого й ефективного державного апарату: присвоєння групи інвалідності, яка дійсно відповідає стану хвороби, надання статусу постраждалого від стихійного лиха або техногенної катастрофи з відповідним розміром компенсаційних виплат і пільг, просування у черзі пільговиків на отримання комунального житла тощо. К. призводить до неефективного використання здібностей індивідів (замість виробництва матеріальних благ люди витрачають час на непродуктивний пошук ренти), зумовлює зростання соціальної нерівності, посилення організованої злочинності, занепад політичної легітимності влади та зниження суспільної моралі.

Причини К. у кожній країні можуть відрізнятися, але основні серед них — невдало побудована система державного управління (або незавершені реформи у відповідній галузі), непрофесійність вищого керівництва, недосконала судова система, політична корупція в парламенті, брак політичної волі національних лідерів щодо ефективного протистояння проявам К., насамперед політичної, слабкість інститутів громадянського суспільства. Специфіка вітчизняної К. полягає у тому, що її ініціаторами виступають переважно державні службовці усіх рівнів, тоді як у країнах Заходу — звичайні громадяни або представники бізнесу. Українська К. має силовий характер, оскільки чиновники застосовують різні форми тиску (дозвільні процедури, фіскальна політика та інше). Через високу організованість, наявність різних правових імунітетів (як приклад — депутатський корпус), вищий щабель К. недосяжний для розслідування, тоді як показову боротьбу з нею ведуть на побутовому рівні. Безвідповідальність і корумпованість української бюрократії значною мірою зумовлені нездатністю політичної еліти управляти нею. І. Попова сформулювала універсальний закон бюрократії — становлення капіталізму в умовах слабкої державної влади та потужного адміністративного апарату обов’язково призводить до недієздатності й корумпованості бюрократії. Особливістю дії цього закону в Україні є одночасне становлення капіталізму та державності. Спокуса збагачення в період раннього капіталізму після розпаду СРСР, коли виникли можливості приватизації державної власності, була всеохоплюючою і підривала процес легітимізації нових соціальних інститутів. Розрізняють три основні підходи до зменшення К.: посилення законів і їхнє виконання (збільшення фіскальних заходів); створення економічних механізмів, що дозволяють посадовим особам збільшити свої доходи без порушення правил і законів; підсилення ролі ринків і конкуренції, внаслідок чого зменшується розмір потенційного прибутку від К., а також конкуренція у наданні державних послуг (за умови дублювання одними державними органами функцій інших).

О. Г. Стегній

Законодавче регулювання корупції в Україні

Закон України «Про боротьбу з корупцією» (1995) обмежував її державною сферою і визначав як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для отримання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Нове антикорупційне законодавство, ухвалене 2011, істотно розширило межі корупційних проявів за рахунок розширення кола суб’єктів корупційних правопорушень та збільшення числа правопорушень, які визнають корупційними. Згідно із Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», нею вважають використання відповідною особою (зокрема тією, яка займає певні посади у юридичних особах приватного права) наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки (пропозиції) такої вигоди для себе чи інших осіб або, відповідно, обіцянка (пропозиція) чи надання неправомірної вигоди особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, чи на її вимогу іншим фізичним або юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей. К. як правова категорія складається з цілого комплексу різних за характером, але спільних за суттю протиправних дій, за які законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність. Найтиповішим кримінально карним корупційним діянням є одержання службовою особою неправомірної вигоди (до 2013 цей злочин у Кримінальному кодексі України кваліфікувався як отримання хабара). До проявів К. відносять також незаконне збагачення, зловживання впливом, владою або посадовими повноваженнями, перевищення влади або посадових повноважень, пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі та інші злочини, вчинені з використанням службового становища, для задоволення корисливих, корпоративних чи особистих інтересів. До корупційних діянь або інших правопорушень, пов’язаних з К., за які законом передбачена адміністративна відповідальність, відносять: порушення обмежень щодо використання службового становища, порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунка (пожертви), порушення вимог фінансового контролю, незаконне використання службової інформації, невжиття заходів щодо протидії К. Вчинення цих діянь карається штрафом і конфіскацією незаконно отриманої винагороди (доходу, пожертви) та звільненням з посади. Своєрідним проявом К. є протекціонізм — призначення на посади в органах державної влади працівників не в залежності від їхніх професійних і ділових якостей, а за ознаками родинної спорідненості, земляцтва, особистої відданості, приятельських відносин тощо. З метою його запобігання антикорупційне законодавство України встановлює обмеження щодо роботи близьких осіб, які, зокрема, передбачають заборону визначеним законом службовим особам мати у безпосередньому підпорядкуванні близьких їм осіб. К. — явище, притаманне всім країнам, присутнє у всіх політичних системах, невід’ємний атрибут будь-якої держави. У СРСР вона набула широких масштабів у період так званого застою, коли руйнування та розкладання системи державної влади, розбещування владою партійних і радянських чиновників досягло апогею. Крах комуністичної системи зумовив не тільки знецінення її сумнівних ідеалів, але й повне та остаточне корумпування чиновницького апарату. Саме державний апарат, що залишився з радянських часів і не зазнав суттєвих системних, структурних, кадрових змін, та застосовувані ним принципи діяльності — головне джерело К. у системі державної влади незалежної України. К., яка значно поширилася через економічну кризу, невизначеність державної ідеології, розпад системи контролю, стала одним із чинників, що реально загрожують національній безпеці України. Її розквіт пояснюється також відсутністю належної політичної стратегії і тактики протидії, ефективних організаційних, кадрових, виховних та інших заходів, фактичним небажанням влади вести реальну боротьбу з К., хоча результативність протидії К. значною мірою визначає суб’єктивний фактор — ставлення до цієї проблеми найвищих посадових осіб держави (наявність політичної волі). Натомість дієву протидію К. в Україні замінено гаслами боротьби з нею, прийняттям чергових програм та законів, що переважно залишаються на папері. В останні роки створено антикорупційну законодавчу базу, яка відповідає міжнародним стандартам і достатня для успішної протидії К. Однак, незважаючи на це, Україну й надалі визнають однією з найкорумпованіших держав світу. К. вразила всі гілки державної влади: законодавчу, виконавчу і судову, включаючи центральні органи влади й правоохоронні органи. Вона стала одним із основних засобів отримання та використання державної влади, системним елементом державного управління. Найбільшого розвитку К. набула у вигляді прямого і завуальованого підкупу посадових осіб, фальсифікації результатів виборів, зловживання та перевищення посадових повноважень, розкрадання державного майна і бюджетних коштів (наприклад, шляхом ухвалення вигідних певним особам державних рішень), використання правоохоронних органів і судів з політичною та приватною метою тощо. К. органічно пов’язана з організованою злочинністю. Остання не може успішно функціонувати, легалізовувати свої доходи без корумпованих зв’язків в органах державної влади. Водночас для корумпованих посадових осіб діяльність організованої злочинності — одне з основних джерел отримання незаконних прибутків. За даними МВС, уже в середині 1990-х рр. кожне друге організоване угруповання в Україні мало корумповані зв’язки в органах державної влади. У подальшому ця тенденція набула широкого розмаху та зумовила активне проникнення керівників і членів організованих злочинних угруповань в органи державної влади, особливо представницької. Небезпечність К. у суспільному житті проявляється ще й у тому, що вона породжує недовіру громадян до влади, у законне та справедливе вирішення як державних питань, так і питань, пов’язаних із реалізацією прав і законних інтересів громадян. За результатами соціологічних досліджень, довіра громадян України до органів державної влади упродовж останніх років залишається критично низькою.

Після Революції гідності було розпочато антикорупційну реформу в Україні, в межах якої створено низку спеціалізованих органів: Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) — для реалізації політики запобігання корупції та контролю за деклараціями, Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) — для розслідування корупційних правопорушень високопосадовців, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП) — для здійснення процесуального керівництва, Вищий антикорупційний суд (ВАКС) — для розгляду відповідних справ та Державне бюро розслідувань (ДБР) — для розслідування злочинів посадовців, суддів і правоохоронців.

М. І. Мельник

Завантажити статтю