Кирилиця

КИРИ́ЛИЦЯ — одна з найдавніших систем слов’янського письма (азбук), як і глаголиця. Названа на честь творця слов’янської писемності просвітителя Кирила. Більшість сучасних фахівців вважає, що Кирило бл. 863 року скомпонував глаголицю, яку в давнину іменували куриловицею (кириловицею). Проте, оскільки глаголицю було забуто, старовинну назву перенесено на іншу слов’янську графіку. Вона ґрунтується на грецькому алфавіті унціального (уставного) типу. Справжній автор кирилиці невідомий; відповідно до гіпотез її міг створити Кирило, Мефодій, їхні учні, а також пресвітер Костянтин Преславський, болгарський цар Симеон та ін. Найімовірніше, її склав наприкінці 9 — на поч. 10 ст. учень Кирила Климент Охридський, який 893 року став архієпископом і розгорнув освітню діяльність у Південно-Західній Македонії.

У давню кирилицю увійшли 24 літери грецького алфавіту ( ) та 12 спеціальних знаків на позначення характерних звуків слов’янської фонетичної системи — (первісно вимовлялася як ), (носовий е), (носовий о), а також лігатура для передавання сполуки приголосних і (точний склад первісної кирилиці не з’ясований). Букву запозичено з глаголиці. Літери є видозміненими глаголичними знаками ( дехто виводить з різновиду грецької уставної β). Найімовірніше, з глаголичним накресленнями пов’язані знаки . За глаголичним знаком оформлено букву  — поєднання та , лігатуру . Для передавання йотації використано  — тощо. Можливо, впливом глаголичної букви на написання йотованого пояснюється те, що в кирилиці його позначали поєднанням та , а не о, яким передавали голосний .

Кожна буква системи мала свою назву — переважно словоформу:  — «я»,  — «буква» або «бук»,  — «знаю» (пізніше  — «відай», «знай»),  — «живіте»,  — «вус» тощо, а також числове значення, співвідносне із тотожними знаками грецької абетки:  — 1,  — 2,  — 3,  — 4,  — 5 та ін. Виняток становили специф. кириличні літери і , якими позначали 90 і 900.

Найдавнішою з нині відомих датованою кириличною пам’яткою є напис 931 року в скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найраніші пергаментні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє) кін. 10 або поч. 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київської Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056–57 рр.

У 10–12 ст. вживали поряд із глаголицею, яку вона поступово витісняла. Певна перевага її перед глаголицею — простіше накреслення букв. Існує думка, що кирилицю завезено до Київської Русі з Болгарії разом із старослов’янськими богослужбовими книгами після офіційного прийняття християнства 988. Однак кириличний напис, що зберігся на корчазі з могили побл. с. Гньоздова (Смоленська обл., РФ), відносять до 1-ї пол. або 3-ї чверті 10 ст. Упевненіше датують золоті та срібні монети київського князя Володимира Святославича з кириличними текстами, карбовані, очевидно, від кін. 10 ст.

Упродовж історії кирилиці змінювався тип письма. Першим з’явився устав. Від 14 ст. поширився півустав, поява якого зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та ін. текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення наприкінці 14 ст. скоропису, з якого розвинувся курсив — сучасне ручне письмо з пов’язаними буквами. У 14 ст. з’явилася і орнаментна в’язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів. У Росії 1708 створено близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писати і друкувати світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю латинського шрифту. Елементи такого шрифту в східнослов’янських друках з’явилися раніше (на українських землях 1591 у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского языка»).

У давнину кирилицю використовували всі православні слов’яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додаткових букв і діакритичних знаків до її літер на позначення специфічних звуків на слов’яно-кириличній графічній основі ґрунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, югославських русинів, а також (через рос.) алфавіти багатьох народів колишнього СРСР і монгольська абетка. Румуни у 19 ст., а 1932–39 та від 1989 і молдовани перейшли на латиницю. Спроби запровадити (зокрема й силоміць) замість кирилиці латиницю на західноукраїнських землях (у Галичині в 19 ст., у Закарпатті — на поч. 20 ст.) були відкинуті. Про необхідність переходу на латиницю час від часу дискутують у сучасному українському культурно-інтелектуальному просторі, зокрема в контексті європейської інтеграції України.

Завантажити статтю