Молотов В’ячеслав Михайлович
МО́ЛОТОВ В’ячеслав Михайлович (справжнє прізвище — Скрябін; 25. 02 (09. 03). 1890, слобода Кукарка, нині м. Совєтськ Кіров. обл., РФ — 08. 11. 1986, Москва) — партійний і радянський діяч. 1906 став чл. РСДРП(б), одним із ініціаторів підпіл. зібрань молоді. 1909–11 перебував на засланні у м. Вологда (Росія). 1912–16 (з перервами) навч. у Петрогр. політех. інституті (нині С.-Петербург). До 1913 був секр. ред. г. «Правда», у цей час познайомився із Й. Сталіним. 1915 заарешт. і засланий на 3 р. в Сибір, звідки втік 1916 до Петрограда. 27 лютого 1917 на засіданні Петрогр. ради вперше виступив під псевд. М. Після захоплення більшовиками влади — на керів. парт. і держ. посадах, зокрема у вересні–листопаді 1920 — секр. Донец. губерн. комітету КП(б)У; у листопаді 1920 — березні 1921 — 1-й секр. ЦК КП(б)У (конфліктував з місц. керівництвом); 1921–30 — секр. ЦК ВКП(б). Один із найближчих адептів Й. Сталіна, підтримував останнього в його боротьбі проти політ. конкурентів (Л. Троцького, Л. Каменєва, Г. Зінов’єва, М. Бухаріна та ін.). У жовтні–листопаді 1932 за дорученням Й. Сталіна очолював Надзвич. комісію в УСРР, керував примус. реквізицією зерна в селян-одноосібників, ініціював низку карал. заходів проти них. Безпосередньо відповідальний за організацію голоду 1932–33 в Україні (див. Голод, Голодомор 1932–33). У грудні 1930 — травні 1941 — голова РНК СРСР, водночас 1930–37 — голова Ради праці та оборони СРСР. Один із організаторів «великого терору» 1937–38. У 1939–49 і 1953–57 — нарком (міністр) закордон. справ СРСР. Учасник підготовки планів розподілу Центр. і Сх. Європи між гітлерів. і сталін. режимами, а також укладення Пакту про ненапад з Німеччиною (т. зв. пакт М.–Ріббентропа). 1941–45 — заступник голови Держ. комітету оборони і чл. Ставки Верхов. головнокомандування, учасник заснування антигітлерів. коаліції, ООН. Підтримував ідею створення держави Ізраїль. У січні 1949 за сфабриков. звинуваченнями заарештували його дружину П. Жемчужину (звільнена 1953 після смерті Й. Сталіна), а М. змусили офіційно схвалити арешт. У жовтні 1952 Й. Сталін розкритикував М. на пленумі після 19-го з’їзду КПРС. Після смерті Й. Сталіна підтримав М. Хрущова у його боротьбі проти Л. Берії, проте не сприйняв хрущов. курсу на десталінізацію й певну лібералізацію. Критично оцінював освоєння цілин. земель, заперечував доцільність повного виводу рад. військ із Австрії, виправдовував «великий терор», наполягав на продовженні критики керівництва Югославії тощо. 1 червня 1956 звільнений із посади міністра закордон. справ, у листопаді признач. міністром держ. контролю СРСР. 1957 разом із Л. Кагановичем і Г. Маленковим здійснив спробу змістити М. Хрущова, після чого оголошений учасником «антипарт. групи» та признач. послом СРСР у Монголії. 1960–62 — керівник рад. представництва при штаб-квартирі ООН з атомної енергетики. 1961 на 22-му з’їзді КПРС було піднято питання про персон. відповідальність М. за масове беззаконня періоду культу особи. М. звільнили з посад і виключили з партії. Від 1963 — на пенсії. 1984, у період нетривалого перебування на посаді ген. секр. ЦК КПРС К. Черненка, М. відновлений у партії.
Рекомендована література
- Чуев Ф. 140 бесед с Молотовым. Москва, 1991;
- Командири великого голоду. Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932–1933 рр. К., 2001;
- Центральный Комитет КПСС, ВКП(б), РКП(б), РСДРП(б): Истор.-биогр. справоч. Москва, 2005;
- Лозицький В. С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). К., 2005;
- Никонов В. А. Молотов. Москва, 2017.
Завантажити статтю
