Німчук Василь Васильович

НІМЧУ́К Василь Васильович (06. 07. 1933, с. Довге, нині Хустського р-ну Закарпатської. обл. — 26. 11. 2017, там само) — мовознавець. Доктор філологічних наук (1981), професор (1991), член-кореспондент НАНУ (1990). Почесний доктор Ужгородського (2005) та Прикарпатського (Івано-Франківськ, 2012) університетів. Премія ім. І. Франка АН УРСР (1985), Всеукраїнська премія ім. І. Огієнка (2003). Ювілейна медаль П.-Й. Шафарика Кошицького університету (Словаччина, 1995). Закінчив Ужгородський університет (1955). Працював в Інституті мовознавства АН УРСР (1958–91), де від 1986 очолював відділ теорії та історії української мови, та Інституті української мови НАНУ (1991–2017; обидва — Київ): 1991–2017 — завідувач відділу історії української мови, водночас 1998–2008 — директор. Голова Української ономастичної комісії (від 2008), член Української національної правописної комісії (від 1998). Засновник і головний редактор ж. «Українська мова» (від 2001). Ініціатор створення Товариства шанувальників і захисників говорів української мови (2017). Учасник 8-ми Міжнародних з’їздів славістів, член Міжнародного комітету славістів. 

Вивчав проблеми слов’янського та українського глото- та діалектогенезу, українсько-південнослов’янських мовних паралелей, слов’янської ономастики, найархаїчніших станів української лексичної системи; старосло­в’янської мови східнослов’янської редакції; заклав основи діахронної лінгвогеографії та картографування. Розробив проєкт багатотомної «Історії української мови», автор окремих розділів у томах «Морфологія» (1978), «Синтаксис», «Лексика і фразеологія» (обидва — 1983; усі — Київ). Уклав «Хрестоматію з історії української мови Х–ХІІІ ст.» (Ж., 2015) — найповніше хрестоматійне зібрання текстів (60 пам’я­ток), що вичерпно окреслює джерельну базу українських істор.-мовних студій цього періоду. Розробив «Правила видання пам’яток, писаних українською мовою та церковно­слов’янською української редакції (проект)» (К., 1995), де сформульовано теор.-методологічні засади українського лінгвістичного едиційного джерелознавства. Підготував до видання низку джерел української писемності, серед них — «Лексикон словенороський» П. Беринди (1961), «Лексис» Л. Зизанія (1964), «Словник української мови» П. Білецького-Носенка (1966), «Лексикон латинський» Є. Славинецького та «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького й А. Корецького-Сатановського (1973), «Буквар Івана Федорова 1574 р.» (1975), «Граматика» М. Смотрицького (1979), «Грамматіка словенска» Л. Зизанія (1980), трактат «О осмихъ частехъ слова» (1988; усі — Київ). Вивчав мову українських па­м’яток найдавнішого писемного періоду, довів їхнє українське походження: Добрилове Євангеліє (1164), Євсевієве Євангеліє (1283), Київський Псалтир (1397), «Слово о полку Ігоровім», Бучацьке Євангеліє (12–13 ст.), Четья Мінея (1489) та ін. Опублікував і дослідив одну з найдавніших глаголичних пам’яток старослов’янської мови 2-ї пол. 10 ст. — «Київські глаголичні листки» (К., 1983), спростував припущення про те, що це фальсифікат-палімпсест, створений чеським філологом В. Ганкою в 19 ст. Низку праць присвятив історії формування та розвитку українського правопису: «Проблеми українського правопису ХХ — початку ХХІ ст.» (К., 2002), «Історія українського правопису: ХVI — ХХ ст. Хрестоматія» (К., 2004). Організатор правописних реформи, активний учасник правописної дискусії; очолив створення проєкту «Українського правопису» (1999). Автор низки статей в ЕСУ, енциклопедії «Українська мова».

Завантажити статтю