Плюралізм

ПЛЮРАЛІ́ЗМ (від лат. pluralis — множин­ний). У за­стосуван­ні терміну «П.» роз­різняють філософсько-дискурсивний та мовно-звичаєвий напрями. Перший має два роз­галуже­н­ня: 1) це історико-філософська традиція осмисле­н­ня поня­т­тя множин­ності у різних філософських доктринах, уче­н­нях, теоріях, у яких це осмисле­н­ня не координується із означеним терміном й охоплює цілий комплекс дискурсів (системних і несистемних) щодо про­блеми «один — багато», «єд­ність — множин­ність»; 2) стосується доктрин, теорій, пі­знавальних і соціально-практичних методів, дискурси яких охоплюють певні смислові «згуще­н­ня» — терміни (лат. terminus — межа, кордон, кінцевий пункт). Остан­ні являють собою слова або словосполуче­н­ня, що ві­ді­грають роль стислих ви­східних чи під­сумкових формулювань певної ідеї й у цій ролі ви­ступають як обмеже­н­ня чи навпаки точки роз­горта­н­ня дискурсу (коли один і той самий термін починають вживати у різних контекс­тах). У мовно-повсякден­ній площині термін «П.» за­стосовують як синонім слів «числен­ність», «множин­ність», «різномані­т­тя» та ін. слів із значен­нєвим навантаже­н­ням кількості чи диференці­йованості на противагу словам, що характеризують поня­т­тя єд­ності, цілісності, тотальності. Мовно-звичаєве за­стосува­н­ня П. притаман­не повсякден­ним практикам спілкува­н­ня та інтелектуальним дискурсам усіх рівнів та спеціалізацій, зокрема й філософії, воно роз­ширює практичний соціально-комунікативний про­стір та між­дисциплінарний обмін ідеями.

Історія філософії, зокрема її євро-американська традиція, свідчить, що в усі періоди (умовний поділ: античність, рання і пізня схоластика, модерн, постмодерн) пита­н­ня множин­ності сингулярних одиниць буття та їх по­єд­на­н­ня належить до стрижневих питань онтології та гносеології (див. Епістемологія) — філософських учень про суще (буття та пізнання). Диференціація цих учень від­носна, оскільки пита­н­ня про єдине чи множин­не — це від початку пита­н­ня про існува­н­ня самого буття та місце у ньому специфічного від­ноше­н­ня — пі­знавального, що може у різних формах під­твердити чи заперечити це існува­н­ня, включно із філософською саморефлексією. У період античності гострота пита­н­ня про природу множин­ності виразно проявилася у формі категоричного заперече­н­ня множин­ності як характеристики буття і пі­зна­н­ня давньо­грецьким філософом Парменідом. Із головної тези його вче­н­ня («думка і те, про що вона, — одне й те саме») випливало, що множин­ності не існує, бо вона по­глинута єдиним бу­т­тям; прояви множин­ності у сущому (плин­ність життя, почут­тів, гадок, мистецька творчість) лише під­тверджують її не­існува­н­ня, бо єд­ність буття та мисле­н­ня непорушна і може лише вдосконалюватися на шляху доведе­н­ня їх тотожності. Ви­східна теза Парменіда стимулювала не лише до її під­твердже­н­ня, а й до філософського осмисле­н­ня пита­н­ня про межові форми множин­ного, джерела його змінюваності та можливість існува­н­ня різних форм єд­ності. Онтологічні доктрини атомізму Демокрита та Епікура знакові для історії філософії тим, що в них диференці­йовано «рівномірний одноманітний рух атомів» (Демокрит) та можливе від­хиле­н­ня від цього руху й утворе­н­ня нових форм єд­ності (Епікурова метафора одиничної сві­домості як метеора, що порушує усталену одноманітність єдиного). Класичні філософські на­дба­н­ня Платона, Аристотеля, не­оплатоніків, пред­ставників патристики та схоластики (А. Блажен­ний, Й.-С. Еріуґена, Р. Бекон, В. Оккам, Д. Скот та ін.) охоплювали як одну зі своїх основних тем спів­від­ноше­н­ня єд­ності та множин­ності. В історії філософії період пізньої схоластики (12—13 ст.) — це інтелектуальне протиборство ідей номіналізму, що об­стоювали пріоритет принципу існува­н­ня індивідуальних речей над загальними поня­т­тями, та реалізму, в системі аргументів якого засадниче місце було від­ведено універсаліям або межовим узагальне­н­ням (ідеям, принципам, поня­т­тям), вкоріненим у Божествен­ному ро­зумі. Вагомим результатом цього протиборства стала сукупність ідей про взаємоповʼязаність і багатоликість ідей множин­ності та єд­ності, що по­значилося на філософських дискурсах пізніших часів. Яскравий приклад — по­гляди одного з фундаторів філософії прагматизму американського вченого Ч.-С. Пірса. У період опрацюва­н­ня ідей, що сприяли формулюван­ню прагматичної максими, він надавав пере­вагу номіналістичним під­ходам, не від­городжуючи їх від принципів реалізму, особливо в об­ґрунтуван­ні незалежної від індивідуальної сві­домості реальності. Хоч у пізній період роз­робле­н­ня метафізичної космології у філософії Ч.- С. Пірса домінували ідеї універсалій, їх трактува­н­ня містило різні форми роз­риву або конвергенції з множин­ністю. До таких належить ідея континуальності (continuity) як форми метафізичної єд­ності, що неможлива без П. випадковостей. У 18 ст. український філософ Г. Сковорода також звертався до ідей взаємоповʼязаності єд­ності й множин­ності на метафізичному рівні («незлитне по­єд­на­н­ня») та у контекс­ті повсякден­них соціальних практик («рятівний шлях»). У його метафізичних роз­мислах неодноразово фігурують імена Авґустина, Піфагора, Платона, зокрема, коли він пише про єдине Боже єство, «що простерте своєю одиничністю у неподільну без­конечність і в без­конечну неподільність». Разом із тим, завдяки «добрій волі» «внутрішньої людини» від­кривається «рятівний шлях» для простої людності («бідна ота числен­ність»). Формула цього рятівного шляху — «шлях, істина, життя», яку можна змістовно роз­горнути у ширшому контекс­ті праць філософа — як бажану можливість («Єдине є на потребу!»), що реалізується завдяки вільному вибору та зуси­л­лям конкретної людської одиниці у «сродній праці» по­єд­на­н­ня різномані­т­тя земного й духовного.

Західноєвропейський філософський дискурс 17—18 ст. посідає ви­значальне місце з точки зору ви­зріва­н­ня у його інтелектуальному просторі потреби в термінологічному обмежен­ні поня­т­тя множин­ності. Німецькі філософи Ґ.-В. Ляйбніц, Х. Вольф, І. Кант — знакові по­статі у цьому дискурсі. Автором терміну «П.» є Х. Вольф — учень і послідовник Ґ.-В. Ляйбніца, творця універсальної системи монадології, однієї із засадничих ідей якої є ідея все­осяжного різномані­т­тя світу. Одним із аспектів упорядкува­н­ня цієї все­осяжності була роз­роблена Х. Вольфом формалізована система зна­н­ня, в якій він ви­окремив термін «П.» для характеристики кількісної сторони онтології монад-сутностей. На­ступний крок у термінологічному прояснен­ні П. зробив І. Кант. Його видатний внесок в осмисле­н­ня про­блеми «єдине — множин­не» полягав у тому, що він дав ви­значе­н­ня терміну «П.» у контекс­ті конкретних ідей роз­робленої ним прагматичної антропології. В остан­ній прижит­тєво опублікованій праці філософа «Antropologie in pragmatischer Hinsicht» («Антропологія з прагматичної точки зору», 1798) по­дано ви­значе­н­ня П. як «способу мисле­н­ня», згідно з яким — на противагу егоїзму — «себе вважають не все­осяжним і довершеним особливим світом», а лише одним із членів су­спільства. Принциповим моментом для ро­зумі­н­ня цього ви­значе­н­ня у контекс­ті філософії І. Канта та подальших її трактувань є те, що П. належить до сфери ро­зуму, певного ступеня вияву раціональної сві­домості індивіда, на якому він вводиться у площину одноманітності (один із багатьох); ця площина обовʼязково вивищується і контрастує із різноманітною сферою почут­тів навіть якщо остан­ні мають шляхетне спрямува­н­ня. Хоч аналіз терміну «П.» у прагматичній антропології І. Канта здійснюється поза системою категорій транс­цендентального ідеалізму, логіка по­даного в ній об­ґрунтува­н­ня виводить на категоричний імператив як довершений регулятивний критерій моральних прагнень і практичної діяльності людини. Теза «П.» vs «егоїзм» у тлумачен­ні І. Канта має принципове значе­н­ня для критичного осмисле­н­ня про­блеми П. у філософії 19—20 ст. з точки зору спів­від­ноше­н­ня філософії як теорії та соціальних практик. Вагоме місце у цьому критичному осмислен­ні належить американській філософії прагматизму. Автор доктрини романтичного транс­ценденталізму та протопрагматист Р.-В. Емерсон вказував на не­здійснен­ний намір зробити сумірними ефективність практичної діяльності людини, включно з її духовною самореалізацією, та силу (force) теоретично пере­конливого єдиного критерію цієї діяльності — категоричного імперативу. Американський філософ В. Джеймс роз­глядав «доктрину П.» як гіпотезу, що протистоїть «абсолютному монізму», але цілком спів­ставна із теоріями, зокрема релігійного спрямува­н­ня, якщо ці теорії спри­ймати як сприятливі для реалізації жит­тєво важливих цін­ностей людини. «Плюралістичний всесвіт» — онтологічна цілісність, що від­крита для по­стійного оновле­н­ня й вдосконале­н­ня; згідно з метафорою В. Джеймса, це ймовірніше «республіка, ніж імперія або королівство». Засадничою ідеєю рекон­струкції філософії американського вченого Дж. Дьюї, роз­винутою у перші три десятилі­т­тя 20 ст., була критика принципу емпіричної окремішності (сингулярності) одиниць досвіду. Недолік цього принципу в тому, що він спрямовував на теоретичне узагальне­н­ня минулих практик і не враховував головного — тенденцій змін, що народжувалися у середовищі самих практик. Згідно із Дж. Дьюї, «плюралізм, не монізм, це встановлений емпіричний факт», самі ж факти у контекс­ті П. він тлумачив як «центри дії» або «динамічні взаємозвʼязки». П. як термін є одним з елементів «прагматичної інтелектуальності» («pragmatic intelligence»), функція якої соціально проєктивна, а не узагальнено ретро­спективна. Для філософії початку 21 ст. характерні під­ходи неопрагматичного спрямува­н­ня, в яких П. роз­глядають у контекс­ті культурної політики (Р. Рорті), є засобом утвердже­н­ня демократичних цін­ностей, провід­ною серед яких є ін­ституційне забезпече­н­ня максимального спектру можливостей для людського щастя. Значну вагу мають також теоретичні дискурси, в яких по­єд­нується традиційний філософський прагматизм та аналітичний когнітивізм, зокрема семантичний контекс­туалізм та науковий П. (Г. Кол­лавей).

Завантажити статтю