Бубер Мартін (Мордехай)

БУ́БЕР Мартін (Мордехай) ((מרדכי 1878 .02 .08 ;בובר מרטין, Відень — 13.06.1965, Єрусалим) — єврейський філософ і літератор. Один із засновників сучас. філософії діалогу, спорідн. з персоналізмом та реліг. екзистенціалізмом. Навч. у Львів. польс. гімназії (1892–96). Вищу освіту здобув в університетах Відня, Берліна, Ляйпциґа, Цюриха. 1904 у Відні захистив доктор. дис. з проблем теорії індивідуації в містич. ученнях Ніколаса Кузанського та Якоба Бьоме. Навчаючись у Відні (1898), прилучився до сіоніст. руху, в якому підтримував перш за все не політичну, а культурну спрямованість. Від 1901 був редактором Центр. органу сіоніст. руху — тижневика «Die Welt», для якого замовив І. Франкові статтю про укр.-євр. взаємини. Написана І. Франком стаття «Meine jüdischen Bekannten» («Мої знайомі жиди») не була опублік. в газеті, оскільки Б. залишив пост редактора внаслідок незгод з керівництвом сіоніст. руху. 1916–24 — ред. одного з найвпливовіших євр. видань у тогочасній Німеччині - часопису «Der Jude». 1923–33 — завідувач кафедри євр. релігії та етики в Університеті м. Франкфурт — на-Майні. Обстоював справу євр. освіти та культури в нацист. Німеччині. 1935 емігрував до Палестини. 1938–51 — проф. соц. філософії Євр. університету в Єрусалимі. 1960–62 — перший президент Ізраїл. АН. Як філософ Б. справив глибокий вплив на європ. і світ. думку. У найвідомішій праці «Ich und Du» («Я і Ти», Берлін, 1923), а також у пізніших працях, зокрема «Das Problem des Menschen» («Проблема людини», Цюрих, 1947), протиставив типи світогляду людини за принципом «Я — Воно», з одного боку, і «Я — Ти» — з іншого. Сприйняття зовн. світу в модусі «Воно», тобто як сукупності придатних до об’єктив. аналізу і практ. використання предметів, є по-своєму необхідним, проте цілковите занурення в таке ставлення позбавляє людину вищих цінностей і сенсу існування. Вони розкриваються завдяки нашій здатності вбачати в навколишньому світі звернене до нас «Ти», ставитися до ін. людей та живих істот загалом, не як до об’єктів і засобів, а як до співрозмовників, партнерів у великому діалозі буття. Спираючись на спадщину середньовіч. містицизму, філософ. ідеї Л. Фойєрбаха, С. К’єркеґора, В. Дільтея (учнем якого безпосередньо був), Б. розробив концепцію діалогу, спілкування як сутнісної основи та імперативу, що визначає існування людини. При цьому вимогу діалог. відкритості філософ чітко відрізняє від популяр. ідеї «розчинення» люд. індивідуальності у всеосяжній стихії «життя», «духу», «народу» тощо. Тільки «Я», що усвідомлює власну неповторність і відповідальність, здатне до повноцін. діалогу з «Ти». Відтак для Б. принципового значення набуває категорія «між» («des Zwischen»), що вказує на самобутність учасників діалогу й сенсову дистанцію між ними. Осмислюючи з діалог. позицій реліг. ситуацію сучасності, Б. вважав, що саме зануреність у «Воно», речовизм і об’єктивізм передусім відвертають людину від Бога, якого вона може відкрити для себе лише як «вічне Ти». Показову для сучас. цивілізації кризу богозалишеності Б., на противагу тезі Ф. Ніцше про «смерть Бога», іменував «затемненням Бога» (що стало назвою праці «The Eclipse of God», New York, 1952), покладаючи надії на подолання цієї кризи в майбутньому. Б. наполягав на взаємній відкритості культур. традицій. конфесій (за умови збереження кожною влас. ідентичності), встановленні взаєморозуміння у міжнац. стосунках; у творах самого Б. християн. мотиви часто поєднуються з юдейськими. Вже 1921 філософ закликав «до миру і братерства» між євр. й араб. народами. 1961 завершив розпочатий разом з Ф. Розенцвайґом у 1-й пол. 20-х рр. 20 ст. переклад на нім. мову Старого Заповіту. Працював над упорядкуванням та осмисленням переказів і літ. пам’яток хасидизму, в яких убачав втілення життєвої мудрості євр. народу. Загалом Б. опрацював біографії й світогляди близько сотні хасид. діячів, зокрема й з України, як от: засн. сх.-європ. хасидизму — Баал Шем Тов, Великий маггід Дов Баєр з Межиріччя, Пінхас із Корця та ін. Листувався з І. Франком.

Завантажити статтю