Залізний вік

ЗАЛІ́ЗНИЙ ВІК — остання доба в археологічній періодизації історії. Основи археологічної періодизації у вигляді системи трьох віків — кам’яний вік, бронзовий вік і З. в. — заклав у своїх працях на поч. 19 ст. данський учений Х.-Ю. Томсен. В археології сутність З. в. визначають упровадженням металургії заліза й поширенням залізних виробів у господарстві та побуті.

Перше знайомство людства із залізом засвідчене ще у 3 тис. до н. е. То було метеоритне залізо, тому його називали небесним металом, а на фресках залізну зброю зображували блакитним кольором. Цим часом датовано також поодинокі знахідки в Месопотамії речей з рудного заліза (зокрема у гробницях стародавнього міста-держави Ур, що існувало за 20 км від сучас. м. Ен-Насірія, Ірак). Більшість таких знахідок у Передній Азії припадає на 2 тис. до н. е. Найкращими навичками в залізоробній справі та мистецтві оброблення заліза тоді володіли хетти. Від них окремі вироби потрапили до Єгипту та в інші країни. Однак у ті часи залізні вироби були рідкісними: залізо цінували на рівні золота, а то й вище, з нього виготовляли прикраси. Зважаючи на поступову активізацію залізороб. справи від 12 ст. до н. е., дослідники датують поч. З. в. 9 ст. до н. е., хоча у деяких регіонах він настав пізніше: в Африці на Півдні від Сахари — у серед. 1 тис. до н. е., а на Півночі Європи — на рубежі ер.

Не менш проблемним є визначення верхньої межі З. в. Її відкритість (фактично З. в. продовжується донині) зумовила те, що в археології використовують лише поняття «ранній залізний вік», однак і воно чітко не визначене, оскільки до археологічних критеріїв періодизації домішуються історичні. Так, стосовно старожитностей Центральної і Західної Європи утвердилася періодизація, розроблена на поч. 20 ст. франц. археологом Ж. Дешелеттом і нім. дослідником П. Рейнеке, які поділили З. в. на період Гальштату (900–500 рр. до н. е.) й Латену (500 рр. до н. е. — порубіжжя ер; див. Латенська культура). Від рубежу ер починається римський період. Культури всіх трьох періодів значно вплинули на розвиток населення на території України, тому цю класичну схему періодизації з додатковим внутрішнім поділом кожного періоду використовують у своїх дослідженнях і українські археологи. З. в. («ранній залізний вік») Східної Європи (експансія римлян сюди не поширилася) на ґрунті гегемонії певних кочівницьких об’єднань поділяють на 3 періоди: 

1. передскіфський, або кіммерійський (9 — 1-а пол. 7 ст. до н. е.), 
2. скіфський (2-а пол. 7 — поч. 3 ст. до н. е.),
3. сарматський (кін. 3 ст. до н. е. — 4 ст. н. е.). 

Схема цієї періодизації у загальних рисах окреслилася на поч. 20 ст., проте тривалий час не вдавалося виділити старожитності кіммерійського часу, тому завершеного вигляду вона набула у 1970-і рр. завдяки дослідженням О. Тереножкіна. Враховуючи те, що археологічна періодизація стосується стародавньої історії, верхньою межею З. в. уважають дату падіння Західної Римської імперії (умовний кінець стародавньої історії та початок середньовіччя); відтоді пріоритет належить винятково історичній періодизації.

Освоєння заліза

Залізо — досить легкодоступний і найпоширеніший метал у природі. Конкреції залізних руд (оксиду заліза) часто залягають у верхніх шарах ґрунту та навіть виходять на поверхню (болотна руда). Природну перепону в освоєнні цієї сировини — високу температуру її плавлення (1528 °C), якої не можна досягнути в горні чи печі, — подолано завдяки винаходу сиродутного способу: залізо навчилися отримувати шляхом нагнітання через міхи до горна повітря (звідси й назва), що підтримувало горіння і водночас вступало в реакцію з оксидом заліза. При температурі 900 °C й вище залізо стікало на дно горна у вигляді густої тістоподібної маси, яка після охолодження перетворювалася на пористі ніздрюваті шматки. Їх ущільнювали проковуванням й отримували метал — крицю. Така технологія видобутку визначила й спосіб виготовлення заліз. виробів — їх виковували й гартували у процесі кількаразового розпечення, проковування та охолодження. Цим тогочасна технологія виготовлення заліз. речей принципово відрізняється від ливар. технології виготовлення бронз. речей: залізні вироби робили ковалі й фактично кожна тодішня залізна річ є індивідуальним витвором. Саме тому серійні речі (наприклад, вістря до стріл, дешеві прикраси) на поч. З. в. виготовляли з бронзи. Понад те, збагачення металургійного досвіду спричинило значне піднесення індустрії бронзи за рахунок вдосконалення прийомів литва, розклепування, витягування дроту та застосування різних видів оздоблення. Особливою популярністю користувалися бронз. вироби етруських, кельтських, іллірійських, грецьких майстрів (посуд з фігурним оздобленням, інкрустацією та позолотою, статуї, прикраси, захисні обладунки у вигляді кірас і поножів, що імітують обриси людського тіла, шоломи, багатофігурні композиції на візках культового призначення). Лише у середньовіччі людство навчилося плавити залізо й отримувати чавун.

Після виникнення відтворюваного господарства (землеробства й скотарства) освоєння заліза стало одним із найважливіших досягнень, яке визначило подальший поступ людства й заклало підґрунтя майбутнього розвитку техніки. Значення цієї події визначалося не лише тим, що було отримано новий, міцніший за бронзу матеріал, але й тим, що він був легкодоступним. Розширення сировин. бази, а відтак і вироблення потужностей, залучення до залізоробної справи великої кількості людей сприяли урізноманітненню досвіду та появі нових знарядь і механізмів, які використовують донині (пилка, ножиці, терпуг, струг, циркуль тощо). Винайдення заліза позначилося на всіх галузях діяльності людства, зокрема поява заліз. сокир дала можливість розширити посівні площі за рахунок лісу. Інструмент виявився дієвим — на серед. 1 тис. до н. е. повністю вирубано ліси, напр., у Греції та долині р. Хуанхе (Китай), що спровокувало зміну мікроклімату й спричинило кризу в с. госп-ві, внаслідок чого греки перейшли до виноградарства й садівництва, китайці почали споруджувати зрошувальної системи. З’явилися залізні наральники, згодом — плуг та борона, що мало принцип. значення для полегшення обробітку землі й подальшого розширення посівних площ. Чудові інструменти отримали столярі й теслі, будівельники, ювеліри, каменярі почали освоювати найтвердіші породи каменю, змінилася екіпіровка воїнів (заліз. меч і кинджал, спис, дротики). Залізні деталі стали основою нових пристроїв (у греків у 5 ст. до н. е. з’явилися жорна, у 1 ст. до н. е. — вітряки) та вдосконалення наявних (деталі кораблів, возів і колісниць, заліз. обід колеса). Напередодні римського завоювання кельти винайшли шпори й почали підковувати коней.

Вплив на культурний розвиток

Впровадження заліза сприяло розширенню меж цивілізаційного простору, виникненню цивілізацій другого покоління. У регіонах старих цивілізацій з’явилися нові лідери — царство Чжоу, імперія Цінь у Китаї, Ассирійська імперія, Мідія, Лідія, Персія в Передній Азії, Карфагенська держава у Середземномор’ї, зрештою Давня Греція і Давній Рим. Залізними знаряддями розчищені хащі й джунглі у долині р. Ґанґ (Індія), що стало підґрунтям зародження Індійської цивілізації. Доступні, відносно дешеві та ефективні залізні знаряддя зумовили більшу самостійність окремого виробника у господарській діяльності. У соц.-економічній сфері це проявилося в певному обмеженні функцій держави й помітному розвиткові приватній власності та ринкових відносин, особистої ініціативи, однак гол. зміни сталися в духовному житті.

З добою заліза збігаються в часі піднесення філософської активності, поява «духовних учителів» і формування релігійно-філософських систем, а також світових пророцьких релігій. Час духовних пошуків (приблизно серед. 1 тис. до н. е.) нім. філософ К. Ясперс назвав «осьовим». У 6–5 ст. до н. е. філософи буквально заполонили Китай. Мандруючи від царства до царства, вони пропонували свої ідеї облаштування суспільства. В ту добу (т. зв. добу ста філософських шкіл) жили Кун Цзи (Конфуцій), етично-політичне вчення якого перетворилося на одну з найвпливовіших релігій Китаю; Лао Цзи — засновник даосизму; наївний матеріаліст і утопіст Мао Цзи (Мо Ді); а також творець легізму Шан Ян — єдиний, хто втілив свої ідеї в життя у царстві Цінь. В Індії, поруч з нащадком ведійської релігії — брахманізмом, постала низка витончених релігійно-філософських систем, основою яких були глибокий самоаналіз, пошуки шляхів самовдосконалення задля злиття з Абсолютом. Тоді сформувалися ідея про безконечне життя як ланцюг перевтілень душі після смерті тіла (сансара — «колесо життя») та закон карми (сума добрих і злих вчинків кожної людини визначає форму наступ. втілення). Буддизм, джайнізм, йогу та іншої релігійно-філософської системи Індії споріднює вища ідея — здолати круговорот сансари й закон карми та вивільнити душу з полону тіла. Якщо раніше вважалося, що священне знання доступне лише брахманам (вищій варні), то нові релігії були відкритими для всіх і, принаймні в духовному аспекті, ламали перепони між замкнутими родовими і профес. суспільними групами. У цей час зародився ранній індуїзм, що став «релігією релігій», синтезом вірувань, філософії, етики, міфів, обрядів, повсякденних норм життя. Його характерна риса — терпимість до інших релігійних уподобань. Роки життя пророка іранців і творця зороастризму Заратуштри (Зороастра) точно не встановлено, однак вони приблизно збігаються з добою З. в. На цей час припадає і рух пророків у Палестині — реліг.-політ. проповідників, які закликали до визнання Яхве єдиним Богом, засуджуючи розкіш і насилля. Юдаїзм (перша монотеїст. релігія) став попередником християнства й ісламу.

Таким чином, за доби З. в. відбулося вивільнення особистості з тенет державного монополізму, принаймні у релігійному житті, й розпочалися пошуки власної дороги до Бога (Абсолюту, Нірвани), що нерідко завершувалися добровільною відмовою не лише від актив. суспільно-політичного життя, а й від елементарних умов життя (аскетизм, чернецтво, схимництво). У духовних пошуках тієї доби сформувалися ідеї, що надалі стали засадничими для християнства: про Бога — Творця всього сущого, настання Царства Божого на землі внаслідок перемоги добра над злом та участь у цій боротьбі людини. Світові релігії були фактично продовженням духовних пошуків «осьового часу», а їхньому поширенню сприяв наднаціональний характер більшості релігій. Завоювання дорійцями досить розвиненої на той час у культурному відношенні Греції наприкінці бронзового віку й занепад Крито-Мікен. цивілізації знову повернули цю країну на кілька століть до родового ладу. Освоєння заліза — один із головних чинників виникнення античної цивілізації, яка зростала у процесі колонізації греками узбереж Середземного й Чорного морів, а також у ході формування такого самобутнього явища, як грецький поліс. Найбільший розквіт еллінської культури припав на класичний період — 5 ст. до н. е. Навіть після завоювання Греції Александром Македонським Афіни залишалися «школою Еллади». Для Європи й сучасного світу загалом становлення і розвиток античної цивілізації мають особливе значення, оскільки саме з нею пов’язані виникнення науки, театру, спорту, зародження таких понять, як «гуманізм», «громадянські свободи», «демократія», «патріотизм» — усього того, до чого прагне сучасний світ. Хоча досягнення давніх греків затьмарюють здобутки їхніх сусідів — цивілізації етрусків на Апеннінському півострові, а також Стародавнього Риму, що скористався надбаннями етрусків, однак і спадок Римської держави, зокрема республіканський устрій, юридичне право, будівельні технології, став важливою складовою західноєвропейських (див. Західна цивілізація) і візант.-східнохристиянських цивілізацій. Водночас цивілізаційний процес вийшов за межі теплого середземноморського клімату — на значних просторах Середньої та Західної Європи постала кельтська ранньоцивілізаційна система, археологічним корелятом якої є латенська культура. Однак загалом населення Європи й Азії на території з помірним кліматом доєдналося до цивілізаційного процесу пізніше — у ранньому середньовіччі.

За доби заліза в Україні постав і такий господарсько-культурний феномен, як кочівництво. Основу економіки кочівників складало моногалузеве господарство (розведення худоби). Екстенсивні форми її утримання (на пасовиськах) спричинили кочовий спосіб життя, а спеціалізоване господарство та обмеженість потенцій для внутрішнього розвитку — спрямованість інтересів до землеробського світу. Це часто визначало агресивний характер політики кочівників, піднесення яких пов’язане із заповненням ними тієї соціальної ніші, що могла компенсувати недоліки їхньої власної однобокої економіки й давала можливість отримувати (через обмін чи силою) хліб і ремісничі товари. Скотарське напівкочове населення здавна складало неспокійне оточення давніх цивілізацій. Однак у залізній зброї до їхньої войовничості додалися хороша зброя й досконала вуздечка, що давала змогу використовувати коня у військовій справі. Саме за доби заліза з’явилися кінні воїни-вершники, які одразу продемонстрували свою перевагу над піхотинцями та воїнами на колісницях. Відтоді й до появи моторизованої техніки кіннота стала важливою складовою армій усіх країн світу. Наявність кінноти давала змогу швидко долати великі простори й створювати ефект несподіванки. Рухливі, добре озброєні загони кочівників (сюнну та ін.) постійно тримали в напрузі Китай і спровокували зведення у 3 ст. до н. е. Великої Китайської стіни. Грозою давньосхідних цивілізацій були массагети, кіммерійці та скіфи. Жертвою кочівників стали цивілізаційні осередки Середньої Азії — Согд і Хорезм. Зрештою, рух гунів на Захід спровокував і так зване Велике переселення народів, яке спричинило розпад Західної Римської імперії та руйнування звичного способу життя на більшій частині європейської території Східної Римської імперії і на певний час повернуло Європу до варварства. Часто завоювання кочівників супроводжувалися створенням недовговічних держав у зонах землеробства (Парфянське царство, Кушанська імперія та ін.). Завоювання єврейськими скотарськими племенами Палестини й долучення їх до землеробства призвело до утворення Ізраїльсько-Юдейського царства.

Хоча за доби заліза у давній історії України розпочався писемний період і відомості з відповідних джерел (наприклад, «Історії» Геродота) наповнюють її конкретикою, пріоритетними для дослідників цього періоду є археологічні джерела. За доби раннього заліза в Україні у межах тер. України існувало три основні світи, які різнилися способом життя, рівнем соціально-економічного розвитку й ментальністю. Поштовхом до їхнього виникнення стало як впровадження нових технологій, що наклалося на попередній досвід адаптації до певних умов існування (землероби лісостепової, скотарі степової зон), так і міграційні процеси. Перший світ — землеробське населення лісостепової зони й Полісся. В етнічному й культурному плані воно не було однорідним (висоцька культура, ґава-голігради культура, бондарихинська культура, найбільше явище — чорноліська культура). 

З переходом до заліза люди отримали новий стимул для розвитку. Зовні це проявилося в урізнобарвленні посуду, розширенні асортименту металевих знарядь і прикрас, здебільшого бронзових. Проте мирному життю цього населення заважали південні сусіди — кочівники-кіммерійці (другий світ). Щоб убезпечити себе від такого сусідства, населення лісостепу звело у Потясминні та Середній Наддністрянщині низку укріплених поселень і фортець, оточених земляними валами й ровами. Це вимагало значних затрат сил й енергії, однак, як свідчать сліди руйнації, мало рятувало від свавілля кочівників — прив’язане до своїх ланів і домівок осіле населення дуже вразливе. Ситуація дещо змінилася, коли найактивніші загони кіммерійців повернули до Передньої Азії (за Геродотом, рятуючись від скіфів, що наступали зі Сходу). Слідом за ними перенесли туди свою військову активність і скіфи, які хоч і стали союзниками Ассирії, але не врятували її від загибелі. Приблизно в цей час — у серед. 7 ст. до н. е. — на тер. нинішньої України з’явилися греки, які заснували на сучас. о-ві Березань перше поселення — Борисфен. Вільні землі з незначною чисельністю кочового населення привабили греків, і у 6 ст. до н. е. на узбережжі Чорного моря виникла низка грецьких полісів: Ольвія, Тіра й Ніконій у Північно-Західному Причорномор’ї, Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Німфей, Феодосія, Пантикапей у Криму (тут їм довелося потіснити таврів). Паралельно із розбудовою міст греки активно освоювали прилеглі до них території — сільськогосподарська околиця (хора) Ольвії вже у 6 ст. до н. е. вздовж Південного Бугу доходила до сучасного Миколаєва. Прибулі греки повинні були не лише забезпечити себе харчами, а й мати їхній надлишок для торгівлі, аби облаштувати свій побут звичними речами. Грек не уявляв своє життя без доброї їжі, театру, вина, оливкової олії, красивого посуду, тканин, скульптур. Усе це можна було замовити або придбати на ринках Греції в обмін на хліб, худобу, метали, будівельний ліс, рабів, тому вони налагодили торговельні контакти з місцевим населенням. Найвигіднішим партнером для них стало землеробське населення лісостепового Побужжя та Середньої Наддніпрянщини, яке, окрім хліба й худоби, володіло багатими сировинними ресурсами. 

З появою греків воно вперше отримало такий могутній додатковий стимул для розвитку, як зовнішня торгівля; ознайомилося з грецьким стилем життя, з іншим світом речей — привабливих і бажаних, а також цілком доступних, особливо для місцевої знаті. Завдяки обміну тут з’явилися дорогі золоті прикраси, вишуканий посуд, амфори, що супроводжують поховання місцевих князьків та аристократії. Зближення з еллінами мало й інші наслідки. Ймовірно, із середовища землеробів лісостепу походив напівлегендарний скіфський мудрець і єдиний представник варварів, якого греки зарахували до своїх мудреців, — Анахарсіс. То був «золотий вік» для населення лісостепу, однак фатальною обставиною залишався степовий коридор, що розділяв лісостеп та узбережжя Чорного моря. Військову перевагу кочівників добре відчуло ще землеробське населення кіммерійського часу. Тепер воно, щоб врятувати свою незалежність, почало зводити грандіозні городища. Високими валами й глибокими ровами обносили не лише поселення, а й велику околицю в десятки й тисячі гектарів, що у випадку навали давала притулок людям і худобі з навколишніх селищ і змогу якийсь час витримувати облогу (див. Більське городище). 

Після завершення передньоазійських походів зоною особливих інтересів скіфів стало Північне Причорномор’я. Ці степи скіфи повністю ніколи й не полишали, а тепер вони стали для них основною зоною мешкання. Перенесення скіфами своїх кочів’їв у Північне Причорномор’я ускладнило життя місцевим грекам — навколо Ольвії зводили мури, міста Боспору Кіммерійського об’єдналися під проводом Пантикапею. Грецькі поліси сплачували данину скіфам. Уклинившись між землеробським населенням лісостепу й греками, вони перебрали на себе торгівлю й почали тиснути на землеробів, змушуючи їх нарощувати виробництво. Від 5 ст. до н. е. досить розвинена культура хліборобів почала занепадати, натомість поповнювали свої статки скіфські вельможі. Пік піднесення степової Скіфії припав на 4 ст. до н. е., назване дослідниками «золотою осінню» в історії скіфів. На тлі значних багатств, зосереджених у могилах аристократії та царів, спостерігалося зубожіння рядових кочівників, що засвідчують дослідження тисяч могил з дуже скромним супроводом (кілька стріл у чоловічих похованнях або скляне намисто й бронзові сережки — у жіночих) і сам процес осідання скіфів. Ще наприкінці 4 ст. до н. е. в степу зведено найбільші кургани з багатими скарбами в підземних покоях царів, скіфи допомогли ольвіополітам розгромити військо намісника Александра Македонського Зопіріона (331 р. до н. е.), а синові боспорського царя Перісада I Сатіру — захопити трон у Пантикапеї (309 р. до н. е.). Проте на початку 3 ст. до н. е. скіфська державність раптово занепала. Причини такого явища остаточно не з’ясовані. Можливо, вони мали комплексний характер, пов’язаний з еколого-кліматичними, економічними й політичними чинниками. Деякі осередки скіфів того часу (так звані Малі Скіфії) збереглися лише у Добруджі, пониззі Дніпра та в Криму. Після занепаду Скіфії етнополітична ситуація на території сучасної України істотно змінилася. Новими господарями степів стали сармати — давні східні сусіди скіфів, що просувалися сюди з-за Дону кількома хвилями: язиги, роксолани, аорси, алани. У господарському плані вони, як і скіфи, були типовими кочівниками, однак їхня культура відрізнялася зброєю, прикрасами, посудом. Сармати вимагали данину від Ольвії, брали участь у війнах понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, що зблизило їх з Боспорським царством, намісником якого був син Мітрідата VI Махар; разом з тим дуже потерпав від сарматів Херсонес. Наприкінці 1 ст. до н. е. сармати зустрілися в Нижньому Подунав’ї з римлянами, й більші чи менші конфлікти стали знаковими для їхніх стосунків. Активність сарматів у цей період пов’язують з правлінням двох царів — Фарзоя та Інісмея. Щоб допомогти грецьким містам, Рим розташував у них свої залоги. Але на початку 2 ст. сармати навіть добилися постійної данини від Риму. Надалі вони разом із даками, германськими племенами маркоманів, квадів, вандалів постійно нападали на Римську імперію. Активні міграційні процеси спочатку були спричинені піднесенням кельтів та їхньою експансією у різних напрямах, а згодом — наступом Риму на Європу та появою сарматів. Це сколихнуло й зрушило з місця великі маси людей у боротьбі за життєвий простір, зокрема кельтів, германців, гетів. Грецьке населення Північно-Західного Причорномор’я, опинившись у зоні конфліктів, забезпечувало свої тили, зводячи городища вздовж низового Дніпра. 

В союзі з пізніми скіфами ольвіополіти ініціювали створення Пізньоскіфського царства у Криму зі столицею в Неаполі Скіфському. В цих осередках знаходило притулок й інше населення, зокрема ж сармати й гети. Лісостепова смуга характеризується розмаїттям культур:

• поєнешті-лукашівська культура, 
• липицька культура, 
• зубрицька культура, 
• поморська культура; 
•  зарубинецька культура якнайвизначніше явище. 

Спільною їх рисою є так звана кельтська вуаль — наявність зразків посуду й прикрас, що несуть певний відбиток латенської культури, хоча власне кельти на території сучасної України заселили лише Закарпаття. Дослідники вважають, що жодна з тих культур не була прямим нащадком попередньої, а стала результатом міграційно-асиміляційних процесів, тому визначити етнічний склад представників кожної з культур важко. Однак у їх надрах, зокрема зарубинецької культури і пшеворської культури, зросли найдавніші слов’яни, відомі за писемними джерелами як венеди. Кінець тимчасовій стабільності поклали сармати. На початку 1 ст. вони спустошили зарубинецькі селища й городища і на півтора століття перетворили Середню Наддніпрянщину на пасовиська. Зарубинецьке населення рятувалося у Поліссі, а також відійшло на Захід, спричинивши зміни в етнокарті Волині й Наддністрянщини. Наприкінці 2 ст. кордон українських земель з Півночі перетнули ґоти-германці. Частина ґотського населення осіла на Волині (вельбарська культура), інша, розділившись на два потоки, досягла Півдня. Тут ґоти очолили два об’єднання — візіґотів у Нижньому Подністров’ї та остроґотів (остґотів) у Нижньому Побужжі, Подніпров’ї та Приазов’ї. Під їхнім натиском впало Пізньоскіфське царство в Криму, нищів. руйнації зазнали античні міста Північно-західного Причорномор’я та поселення низового Дніпра. У серед. 3 ст. значну територію від Дунаю до Дону контролювали войовничі загони, очолювані ґотами. Вони вдиралися в межі Римської імперії морем та суходолом зі Сходу й Заходу. Серія воєн 3 ст. отримала назву «скіфських», хоча головними дійовими особами були ґоти й прийшлі з ними інші германці, а також сармати і пізні скіфи. 

Кінець раннього залізного віку на території сучасної України позначився зародженням і розквітом черняхівської культури. Вона охоплювала майже всі українські землі, а подекуди виходила за їхні межі. То було поліетнічне утворення (до якого входили і слов’яни), сконсолідоване ґотами. Ніякої високої культури вони не принесли, однак, потрапивши на Південь у розвинене середовище греко-варварського населення, не лише скористалися їхнім надбанням, а й примножили його за рахунок інших. З римських провінцій Малої Азії, острівної і материкової Греції вони поверталися з багатою здобиччю, зокрема полоненими майстрами з давніх цивілізаційних осередків. 

Це сприяло поширенню нових технологій у сільському господарстві й ремеслі: широкому впровадженню залізного рала, ручних жорен, гончарного круга. Все це відбувалося на тлі заохочення місцевого населення до міжнародної торгівлі, яка стала ще одним стимулом для піднесення й збагачення культури, як і активне спілкування з римським провінціями. У тих походах ґоти познайомилися з християнством — у Вселен. соборі 325 р. у м. Нікея (нині м. Ізнік, Туреччина) взяв участь і митрополит Ґотії Феофіл. Водночас у Північне Причорномор’я разом із полоненими та втікачами з Малої Азії прибували християни та юдеї. Проте на заваді подальшого поступу конгломерату народів, відомого за археологічними джерелами як черняхівська культура, а за писемними — як «держава Германаріха», стали зовнішні обставини — навала гунів у 370-і рр. Германаріх загинув, а його спадкоємці не зуміли дати відсіч гунам. На той період припадає перша згадка про антів на чолі з Божем, тоді ж, ймовірно, виникають інші слов’янські угруповання — венедів та склавінів, згадки про яких є у Йордана й пізніших авторів. Подальша історія слов’янських народів пов’язана із середньовіччям.

Завантажити статтю