Західноукраїнська Народна Республіка

ЗАХІДНОУКРАЇ́НСЬКА НАРО́ДНА РЕСПУ́БЛІКА — українська держава. Створена у листопаді 1918 на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. Де-факто існувала до липня 1919 (евакуація уряду й Української галицької армії на території УНР), де-юре — до березня 1923, коли Рада представників Антанти надала дозвіл на інкорпорацію Польщею Східної Галичини. Декларована територія — бл. 70 тис. км² (фактично — бл. 40 тис. км²), населення — 4 млн осіб.

Передумови створення ЗУНР

Проголошення державної незалежності УНР та поразка країн Троїстого союзу в 1-й світовій війні активізували національно-визвольний рух у Східній Галичині, на Буковині та Закарпатті. 25 березня 1918 у приміщенні Музичного інституту ім. Лисенка у Львові відбувся з’їзд 500 українських представників усіх галицьких партій, які привітали проголошення незалежності УНР та ухвалили резолюцію з вимогами утворити окрему державу з українських земель Галичини й Буковини, надати національним меншинам на цій території повне забезпечення їхньої національної автономії та політичної рівноправності, припинити насильницьку полонізацію Холмщини, об’єднати усі національні сили. У вересні 1918 вимоги об’єднати українські землі Австро-Угорщини в єдиний корон. край з окремим сеймом та адміністрацією і якомога швидше ратифікувати умови Брестського мирного договору підтримали на масових мітингах і вічах українці Львова та ін. галицьких міст і сіл. Унаслідок наростання національно-визвольного руху народів Австро-Угорщини 16 жовтня 1918 цісар Карл І оголосив про реорганізацію імперії у федеративну державу, в якій кожен народ має право створити на своїй території власну державу. З огляду на це 18–19 жовтня 1918 у Львові представницьке зібрання українських послів до австрійського парламенту, Галицького крайового сейму та Крайового сейму Буковини, єпископату, делегатів українських партій обрало тимчасовий український парламент — Українську національну раду на чолі з президентом Є. Петрушевичем. До неї також увійшли К. Левицький, Л. Цегельський, О. Назарук, В. Панейко та ін. У маніфесті Українська національна рада проголосила на етнічних землях Галичини, Буковини й Закарпаття Українську державу, закликавши до її творення всі національні меншини краю. Ще у вересні 1918 засновано Центральний військовий комітет (від 31 жовтня 1918 — Українська генеральна команда), до якого ввійшли І. Рудницький, С. Горук, Д. Паліїв, В. Старосольський. Вони розгорнули пропагандистську роботу серед військовиків львівського гарнізону, де служило багато українців із Галичини та Буковини. Комітет підтримував зв’язки з українськими підрозділами в Перемишлі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі, містах Коломия (нині Івано-Фр. обл.), Золочів, Броди (нині обидва — Львів. обл.) і з Легіоном УСС у Чернівцях. Наприкінці жовтня 1918 польські політики також наполегливо готувалися відновити Польську державу й узаконити свої права на Східну Галичину. Австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відмовився передати всю повноту влади Українській національній раді, тому 31 жовтня 1918 сотник Легіону УСС Д. Вітовський від імені Центрального військового комітету заявив керівництву Української національної ради, що подальше зволікання не припустиме, інакше владу захоплять поляки. Отримавши згоду на збройне повстання, комітет розіслав наказ окружним військовим комітетам (де їх не було — провідникам українського руху) негайно брати владу в свої руки. У ніч на 1 листопада 1918 українські військовики встановили контроль над всіма стратегічними об’єктами Львова, а на ратуші вивісили синьо-жовтий прапор. Перехід влади до Української національної ради в Галичині (окрім Перемишля) відбувся без значного опору (в історіографії ці події також називають Листопадним чином).

Проголошення ЗУНР та боротьба за Львів

У програмному маніфесті Української національної ради 5 листопада 1918 українська влада декларувала загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віросповідання, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці й громадський спокій, проведення аграрної реформи. 9 листопада 1918 сформовано уряд — Державний Секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки. Його головою став К. Левицький. 13 листопада 1918 затверджено Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, проголошено ЗУНР. Польське населення Львова негативно відреагувало на встановлення української влади. Польські офіцери австрійської армії створили збройні підрозділи, які розпочали вуличні бої проти українських сил. Перші три тижні бойові дії йшли зі змін. успіхом, однак після того, як із Перемишля до Львова залізницею прибуло польське угруповання (бл. 1,5 тис. вояків), противникові вдалося перехопити ініціативу й змусити 22 листопада 1918 українські війська відступити зі Львова. Уряд ЗУНР виїхав до Тернополя, який став новою столицею держави. Українські сили, що вийшли зі Львова, розпочали облогу міста; встановлено 300-кілометрову лінію фронту — від м. Сокаль до м. Турка (нині обидва — Львів. обл.).

Політичний, економічний та соціальний устрій ЗУНР

На початку січня 1919, після місячного перебування в Тернополі, центральні органи держави переїхали до Станіслава. В січні–квітні 1919 у 3-х сесіях Української національної ради взяло участь понад 130 делегатів, які створили земельну, військову, законодавчу, технічну відбудови, фінансових, шкільних, закордонних справ, суспільної опіки, комунікаційної, адміністративної комісії. Тоді ж сформовано новий уряд на чолі з С. Голубовичем, затверджено державний герб (золотий лев на синьому тлі, згодом — тризуб), прапор (блакитно-жовтий) та печатку. В умовах кількарічної воєнної розрухи уряд і президент особливу увагу зосередили на організації народного господарства та виведенні його з глибокої кризи. Уряд монополізував продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, спирту, поташу. 4 квітня 1919 запроваджено в обіг спільну з УНР валюту — гривню (дорівнювала австрійській короні) й карбованець (дорівнював двом коронам), а через декілька днів регламентовано розподіл м’яса, заборонено випікання хліба без установленого мінімуму (25 %) сурогату, обмежено його продаж у промислових їдальнях (25 г). Українська влада так і не зуміла взяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноземному капіталові), хоча і заборонила вивіз нафти. Після тривалих дискусій 14 квітня 1919 ухвалено земельний закон, що визначив основи аграрної реформи, серед яких — ліквідація великого землеволодіння (передбачено поділити ріллю між безземельними по закінченню війни). Національним меншинам гарантовано свободу усного та писемного спілкування з державними і громадськими структурами рідною мовою. Закон про вибори до сейму передбачав загальні, таємні та прямі вибори за національними куріями осіб, не молодших ніж 20 років, зокрема вибори 160-ти депутатів від українського, 33-х — від польського, 27-ми — від єврейського, 6-ти — від німецького населеного краю (загалом 226 обранців). Право висувати кандидатів у депутати отримали партії і групи виборців за спеціальними виборчими списками (від 200 осіб). Члени виборчої комісій складали письмові присяги. Однак заплановані на травень 1919 парламентські вибори не відбулися через наступ польського війська. Громадянство ЗУНР надавали особам із постійним місцем проживання (не менше 5-ти років), службу в державних установах і організаціях дозволяли лише після громадянської присяги. Українська влада прагнула реформувати систему народної освіти: публічні школи оголошено державними, а вчителів — державними службовцями, рішенням освітніх органів дозволено засновувати приватні школи, українська мова стала основною в усіх державних школах, за національними меншинами (поляками та євреями) закріплено право на рідну мову навчання. Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії в містах Долина, Городенка, Рогатин (нині усі — Івано-Фр. обл.), Копичинці (нині Гусятин. р-ну), Чортків (нині обидва — Терноп. обл.), Яворів (нині Львів. обл.), а також учительські жіночі семінарії у Львові, Коломиї та Тернополі. Відкрито посольства ЗУНР в Австрії, Угорщині, Німеччині й дипломатичні представництва у Чехо-Словаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін. країнах.

Об’єднання з УНР та поява ЗОУНР

Українська національна рада 3 січня 1919 урочисто проголосила намір об’єднати ЗУНР з УНР, реалізований у Акті злуки УНР і ЗУНР. До складу Директорії УНР обрано Є. Петрушевича, ЗУНР стала Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР), хоча було збережено внутрішнє самоврядування, окремі урядові структури та Українську галицьку армію. Реалізуючи спільні домовленості, уряд УНР виділив для відбудови прикарпатської економіки 500 млн грн. Також він асигнував низку цільових проектів — на відродження товариства «Сільський господар» (2 млн грн), розвиток українського шкільництва і Національного музею у Львові (1 млн грн), відбудову галицьких залізниць, допомогу біженцям, сім’ям загиблих стрільців. До Української галицької армії скеровано наддніпрянські підрозділи, групу досвідчених командирів (О. Греков, М. Омелянович-Павленко та ін.), боєприпаси, сотні кулеметів, десятки гармат і літаків. У березні 1919 надійшло 730 вагонів цукру, 213 — борошна, 223 — збіжжя, 127 — інших харчів. У Києві, Одесі, на Херсонщині створювали громадські фонди, загони і корпуси допомоги Галичині, які збирали пожертви, мобілізовували добровольців на захист ЗОУНР. Упродовж грудня 1918 — січня 1919 здійснено реорганізацію Української галицької армії, її очолив М. Омелянович-Павленко. Чисельність армії сягнула бл. 100 тис. вояків.

Втрата Галичини під час польсько-української війни

Щоб поліпшити переговорні позиції української делегації на Паризькій мирній конференції, де, зокрема, йшлося й про належність Галичини, командування української армії двічі (у грудні 1918 — січні 1919) організовувало штурм Львова, однак безуспішно. Під час Вовчухівської операції українцям на деякий час вдалося перервати залізничний зв’язок між Львовом і Перемишлем. Дипломатична делегація ЗУНР, яка у січні 1919 прибула на Паризьку мирну конференцію, деякий час входила до спільного представництва з УНР. Істотних успіхів у Парижі галицькі дипломати не досягли, оскільки більшість країн-учасниць конференції вважала Польщу надійнішим партнером у боротьбі проти більшовицької Росії та набагато потужнішою силою, що зможе протидіяти післявоєнній Німеччині, ніж ЗУНР. Тільки одного разу (21 травня 1919) представників ЗОУНР В. Панейка, М. Лозинського і Д. Вітовського запросили на засідання, щоб почути їхню думку стосовно українсько-польської війни. Місія УНР–ЗУНР мала лише неофіційні зустрічі та кулуарні розмови з делегатами конференції. Франція категорично відмовила у допомозі, не справдилися сподівання й на Велику Британію та США, політика яких загалом була лояльною до України. Очільники США, Франції та Великої Британії (Т.-В. Вільсон, Ж. Клемансо і Д. Ллойд-Джордж) 19 березня 1919 звернулися з вимогою до української і польської сторін припинити бойові дії й розпочати перемовини. Після деякого вагання уряд ЗУНР погодився припинити бойові дії, а Є. Петрушевич залишив без уваги пропозицію уряду УСРР про спільні дії проти Польщі. Тим часом до Польщі з Франції прибула 80-тис. польська Армія Галлера. 14–15 травня 1919 поляки розпочали велику наступальну операцію, внаслідок якої частини Української галицької армії відступили з околиць Львова на Південь Тернопільщини, до Дністра. У середині червня 1919 Українська галицька армія у ході контрнаступу (Чортківська офензива) звільнила Чортків, Тернопіль, Золочів. Українські сили дійшли до лінії містечко Букачівці (нині смт Рогатин. р-ну Івано-Фр. обл.) — с. Ожидів (нині Буського р-ну Львів. обл.). Для оптимізації механізмів ухвалення рішень в екстремальних умовах війни уряд передав надзвичайні повноваження Є. Петрушевичу, якого оголошено диктатором ЗУНР. Підтягнувши резерви, в липні 1919 польські війська знову перейшли в наступ. Українські частини змушені були відступити на Схід. 15–17 липня 1919 підрозділи Української галицької армії переправились за р. Збруч, на підконтрольну Директорії УНР територію. Так керівництво ЗУНР втратило контроль над власними землями і евакуювалося на Поділля (м. Кам’янець-Подільський), а Галичина опинилась під польською окупацією.

Українська галицька армія (УГА) під час польської окупації ЗОУНР

31 серпня 1919 об’єднане українське військо звільнило від більшовиків Київ. Згодом УГА брала участь у боях з частинами Добровольчої армії генерала А. Денікіна в районі міст Немирів (нині Вінн. обл.) — Брацлав (нині селище Немирів. р-ну). Наприкінці жовтня 1919 в УГА почалася епідемія тифу. З огляду на трагічний стан українських підрозділів, новий командувач армії М. Тарнавський, усупереч наказам С. Петлюри, 6 листопада 1919 на власну відповідальність підписав договір, згідно з яким УГА приєднувалась до Добровольчої армії генерала А. Денікіна й відходила в р-н Одеса — м. Балта (нині Одес. обл.) на лікування. У ніч на 16 листопада 1919 Є. Петрушевич через Румунію виїхав до Відня, головний отаман УНР С. Петлюра — до Польщі. Наміри денікінського командування використати галицьких стрільців на фронті виявились марними. У лютому 1920 з ініціативи стрілецьких ревкомів три галицькі бригади влилися до 12-ї і 14-ї радянських армій. На їхній базі створено 20-тисячну Червону УГА, яку очолив В. Порайко. У лютому 1920 підрозділи Червоної УГА вели бої з денікінцями і польськими військами. 23 квітня 1920 дві стрілецької бригади знову перейшли на бік петлюрівської армії, що тоді була союзником поляків, але невдовзі інтерновані польською владою. Сотні галичан, які залишились у Червоній армії, незабаром відправлені в тюрми Харкова й Одеси, Кожухівський концтабір побл. Москви, табір на Соловецьких о-вах у Білому морі (РФ).

Спроби відновлення ЗУНР

Керівництво ЗУНР в еміграції прагнуло відновити власну державність у Східній Галичині шляхом переговорів зі світовими лідерами. Однак з огляду на виникнення нової воєнно-політичної ситуації в Центрально-Східній Європі, насамперед через небезпеку поширення комуністичних режимів, західні держави схилялися до розв’язання українсько-польської суперечки за Галичину на користь Польщі, тому й допустили її захоплення — 25 червня 1919 Найвища рада Антанти санкціонувала право Варшави на тимчасову військову окупацію Східної Галичини. Підготовлений нею проект статусу Східної Галичини, котрий передбачав лише 25-річний мандат на адміністрування Польщі у краю, опротестувала польська делегація, і він не набув чинності (поляки вимагали права на довічне володіння Галичиною). З метою перешкодити інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої керівництво ЗУНР домагалося від країн Антанти розв’язання східногалицької проблеми на засадах права націй на державне самовизначення. Проте невдачі у боротьбі проти наступу більшовицьких військ, денікінців і польської армії та перехід УГА на службу до А. Денікіна змусили Директорію піти на поступки Польщі, що згодом завершились укладанням Варшавського договору. Для уряду ЗУНР позиція Директорії на переговорах УНР і Польщі виявилася неприйнятною, їхні представники С. Витвицький, А. Горбачевський та М. Новаковський вийшли з переговорного процесу. 20 грудня 1919 Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акта Злуки. Згодом було відновлено назву держави ЗУНР (у середині 2020 було утворено закордонний галицький уряд ЗУНР).

23 лютого 1921 паризька сесія Ради Ліги Націй підтвердила тимчасовий характер польської військової окупації Східної Галичини. Навесні 1922 долю цих земель обговорювали на Ґенуезькій конференції 1922. 14 березня 1923 Рада представників держав Антанти визнала Східну Галичину частиною Польщі. Натомість польський уряд пообіцяв забезпечити національним меншинам можливості для національно-культурного розвитку і надати Східній Галичині автономію, однак не виконав цієї обіцянки. Оголосивши заяву з протестом, 15 березня 1923 екзильний уряд ЗУНР у Відні самоліквідувався.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю