Демографія

ДЕМОГРА́ФІЯ (від грец. δῆμος — народ і …графія) — наука про закономірності відтворення населення у суспільно-історичній обумовленості цього процесу. Д. вивчає відтворення загалом і його компоненти як масові соц. процеси, їх кількісні взаємозв’язки зі статево-віковою структурою насел., залежність від соц. та екон. явищ, характер взаємодії змін насел. із соц. розвитком. Сучасна Д. є системою наук, що об’єднує демогр. статистику, з якою протягом тривалого часу ототожнювали власне Д., описову, матем., екон., істор., мед., військ., етнічну, генет. Д., палеодемографію та ін. Узагальнює й синтезує досягнення окремих демогр. наук теор. Д., що вивчає заг. закономірності відтворення населення. Д. тісно пов’язана з соціологією, географією насел., економікою праці, соц. гігієною, геронтологією, етнографією тощо. Вона веде свою історію від опубл. 1662 у Лондоні праці Дж. Ґраунта «Natural and Political Observations Mentioned in a following Index, and made upon the Bills of Mortality» («Природні та політичні спостереження про смерть»), у якій він вперше зробив спробу побудувати «лінію життя» — основу таблиць смертності та сформулював деякі закономірності руху населення. Аналізом демогр. даних займалися також В. Петті, Е. Галлей, Й.-П. Зюсьмільх. Розвиток Д. у 19 ст. пов’язаний із працями Л. Кетле, В. Фарра, Г. Майра, В. Лексіса, Г.-Ф. Кнаппа, Р. Бека, Ж. Бертільйона та ін. Вперше термін «Д.» згаданий у праці А. Ґільяра «Eléments de statistique humaine ou démographie comparée» («Елементи статистики, або Порівняльна демографія», Париж, 1855). Становлення і оформлення Д. як науки відбулося у 2-й пол. 19 ст., коли були систематизовані спостереження за насел., здійснювалось узагальнення і осмислення конкрет. демостатист. даних. Цьому сприяло регулярне проведення переписів насел., налагодження системи реєстрування природ. руху і міграції насел., а також розвиток знань у суміж. з Д. напрямах.

Система демогр. знань на укр. землях почала формуватися значно пізніше, ніж у Зх. Європі — лише у 18 ст. Хронол. рубіж між передісторією та історією укр. демогр. думки припадає на останню чв. 18 ст., коли на тер. сучас. України почали проводити обліки насел., запроваджена система церк. реєстрації і статист. обліку природ. руху населення. Вагомий внесок у розвиток укр. демогр. думки у цей період зробили вітчизн. просвітники Г. Козицький, М. Мотоніс, В. Полетика, Ф. Тумановський, Я. Рубан, М. Антоновський. Протягом 1-ї пол. 19 ст. демогр. думка збагатилася працями В. Каразіна, І. Срезневського, О. Рославського-Петровського, М. Маркевича, А. Скальковського. Вирішал. вплив на поступ укр. Д. у 2-й пол. 19 ст. справили представники київ. школи політекономії та статистики Д. Журавський, І. Вернадський, М. Бунге, М. Зібер. Важливе місце у їх працях відведене проблемам насел., зокрема соц.-демогр. напряму їх вивчення. Теор. ідеї цих учених сприяли розвитку комплекс. підходу до вивчення насел., частково впровадженого земською статистикою. Проблеми окреслення укр. етногр. тер., розміщення українського народу і його гол. демогр. особливості вперше висвітлив П. Шафарик у фундаментал. праці «Slovanský národopis» (Praha, 1842) із доданою картою (точнішу карту укр. земель склав 1878 А. Ріттіх). Важливим джерелом вивчення етногр. особливостей українців стали праці П. Чубинського; 1896 надрукована перша україномовна етногр. карта України Г. Величка. Укр. статистик О. Русов на підставі матеріалів заг.-рос. перепису 1897 зробив демогр. огляд підрос. України у роботі «Статистика украинского населения Европейской России» // «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (т. 1–2, Петроград, 1914–16). Він є автором праць про заняття українців, а також ґрунтов. статист. дослідж. Черніг. губ. і карт розселення українського народу. Матеріали перепису 1897 використали у своїх працях В. Кошовий (про межі розселення українців), І. Нечуй-Левицький (про кількість українців), М. Кордуба і С. Рудницький (про тер. і насел. всіх укр. земель). У широкому колі вчених термін «Д.» трактували як синонім статистики народонаселення, хоча деякі дослідники вважали Д. окремою наукою, яка має теор. частину — теорію народонаселення, а в описовому плані використовує інструментал. статистику народонаселення. У розширення і поглиблення уявлень про розвиток насел. в Україні вагомий внесок зробили В. Буняковський, С. Подолинський, Т. Рильський, І. Пантюхов, Т. Маковецький, О. Корчак-Чепурківський, Ф. Вовк та ін. Зародження істор. Д. в Україні відбулося у серед. 19 ст. Фундаторами цього напряму були П. Маркевич, П. Бодянський та ін. Певний внесок у розвиток істор. Д. зробили О. Лазаревський, М. Максимович, Д. Багалій, А. Скальковський. Вивченню насел. зх.-укр. земель на поч. 20 ст. сприяли роботи І. Франка, М. Грушевського, С. Рудницького, Ю. Бачинського, В. Охримовича, М. Кордуби, В. Шухевича, В. Гнатюка та ін. Загалом система демогр. знань в Україні на поч. 20 ст. переживала процес становлення і обмежувалась вивченням природ. руху насел. (меншою мірою вивчені питання соц. переходів і міграції). Новий етап розвитку укр. Д. припадає на 1920-і рр., коли була організована сучасна демостатист. служба і значно розширені осн. напрями демогр. досліджень. Держ. демостатист. служба в Україні створ. 1921–22 як структур. підрозділ Центрального статистичного управління (ЦСУ). Відділ Д. очолив досвідчений земський статистик О. Кокорєв, його заст. став А. Хоменко, який 1925 перебрав на себе керівництво відділом. На той час статистика ще не була жорстко затиснута у політико-ідеол. рамки і її діяльність суворо не регламентувалася ЦСУ СРСР, що сприяло розвиткові особистої ініціативи керівництва демостатист. служби УСРР. Заслугою А. Хоменка та його заст. Ю. Корчака-Чепурківського є організація в УСРР сучас., європ. зразка статистики природ. руху насел. Його вид., зокрема «Статистичний щорічник України» (1925–29 рр.), квартальник «Вісник статистики України», місячник «Статистичний бюлетень», «Статистична хроніка ЦСУ», а також майже 200 томів «Статистики України» були кращими за всесоюзні і визнані серед кращих у світі. Крім власне статист. матеріалів, вони вміщували наук. розвідки з різних напрямів Д. Підсумки заг. переписів насел. 1920 і 1926, міськ. перепису 1923 разом із поточ. статистикою природ. руху насел. стали інформ. базою для проведення масштаб. демогр. дослідж., які почали здійснювати у відділі Д. ЦСУ УСРР, н.-д. центрах соц.-гігієн. профілю та створ. у січні 1919 з ініціативи М. Туган-Барановського Демографічному інституті УАН (від 1934 — Інститут демографії і сан. статистики ВУАН). Успіху демогр. дослідж. сприяла започаткована 1923 тісна співпраця співроб. Інституту демографії ВУАН і ЦСУ УСРР. 1922–23 науковці Інституту провели значну роботу щодо збору, контролю та систематизації даних статистики природ. руху насел. в укр. землях у 1867–1914 і матеріалів сан. статистики 1876–1914. У 1920-і рр. сформувався комплекс. підхід до вивчення демогр. явищ, які розглядали вже не ізольовано одне від одного, а у тісному причинно-наслідк. зв’язку. Окрім макропроцесів (народжуваності, смертності, шлюбності), вивчали демогр. явища та процеси на мікрорівні (сім’я, домогосподарство). У методол. плані таке вивчення полегшувало введення поняття «демогр. біографія пересіч. людини», яке теор. обґрунтував М. Птуха ще 1916. Він також розпочав роботу над створенням апарату вимірювання на основі заг. схеми демогр. явищ (цю універсал. методику широко використовують у демогр. дослідж. донині). Науковці Інституту демографії ВУАН розробляли також концепції, що узагальнювали закономірності поперед. демогр. розвитку й дали змогу створити заг. теорію відтворення населення. Чільне місце серед відповід. наук. дослідж. посідають праці Ю. Корчака-Чепурківського, відзначені глибоким розумінням характеру зв’язку демогр. і соц.-екон. процесів. Його істор. заслугою є й те, що він дав неперевершений у вітчизн. літературі зразок аналізу відтворення різних соц. груп укр. суспільства на основі даних перепису 1926. Долучився до опрацювання питань демогр. теорії і С. Томілін, який розробив власну концепцію циклічності глобал. демогр. розвитку. Він сформулював свої погляди на циклічність демогр. розвитку практично одночасно з основоположником теорії демогр. революції А. Ландрі (1934). Методол. основою широкого трактування поняття «Д.», прихильником якого були М. Птуха та його учні, є визнання орган. єдності екон. і демогр. сторін відтворення населення. Це повною мірою проявилося при дослідж. ними проблем відтворення насел. в УСРР. Первісно пріоритет. напрямом дослідж. науковців Інституту демографії ВУАН було вивчення смертності населення. Вони склали повну таблицю смертності для насел. 9-ти укр. губерній за 1896–97. М. Птуха розробив методику побудови коротких таблиць смертності, за якою в Інституті складено бл. 250-ти таблиць смертності на основі підсумків переписів 1897 і 1926 та даних поточ. статистики. Праці М. Птухи дозволили вперше у вітчизн. Д. виявити особливості смертності насел. у міських поселеннях і сільс. місцевості та простежити етнічну диференціацію смертності у Росії наприкінці 19 ст. Ю. Корчак-Чепурківський детально дослідив материн. смертність в УСРР, тогочасну структуру причин смерті міськ. і сільс. насел., вивчав вплив смертності від туберкульозу на тривалість життя, розробив методику побудови таблиць плідності й виконав відповідні обчислення на укр. матеріалах. Оригінальністю підходів і цінністю отриманих висновків вирізняється також дослідж. тренду смертності укр. людності за період 1896–1925, проведене А. Хоменком. У працях укр. демографів розглянуті й актуал. питання народжуваності насел. (Ю. Корчак-Чепурківський, М. Трацевський, М. Птуха). Особл. увагу представники цієї генерації укр. демографів приділяли вивченню шлюбно-сімей. відносин. Вагомим внеском у скарбницю демогр. науки є праці А. Хоменка, Ю. Корчака-Чепурківського, П. Пустохода, М. Трацевського, В. Дмитровського, присвяч. Д. укр. сім’ї, побудові таблиць шлюбності, аналізу динаміки шлюбно-сімей. процесів. Якість насел. у біосоц. аспекті досліджували С. Томілін, А. Хоменко, Ю. Корчак-Чепурківський. У центрі уваги укр. демографів у 1920–30-х рр. перебувало широке коло питань, які виходили за межі вузькодемогр. проблематики, зокрема питання профес. складу насел., грамотності, міграції, урбаністики, етнодемографії висвітлені у працях А. Хоменка, М. Авдієнка, Ю. Масютина, М. Трацевського, І. Вейцбліта, А. Гіршфельда, І. Вологодцева, С. Остапенка, А. Бориневича, І. Вікула, І. Коваленка, М. Ходоса, Г. Кривченка. Істор.-демогр. дослідж. проводили М. Птуха, Ю. Корчак-Чепурківський, П. Пустоход, С. Шамрай, О. Баранович, Б. Вологдін, В. Клименко, В. Юркевич та ін. Завдяки працям цих авторів значно розширились межі дослідж. демогр. історії укр. земель 17–19 ст. Від серед. 1920-х рр. у Інституті демографії ВУАН розвинувся ще один напрям діяльності — бібліогр. моніторинг вітчизн. та іноз. демогр. літ-ри. Результати цих напрацювань опубл. у двох бібліогр. покажчиках (В. Рєзников). У 1920-і рр. укр. Д. відігравала провідну роль у СРСР, а вітчизн. наук. здобутки були широко відомими й отримали заслужене визнання не лише в СРСР, але й за його межами. На зх.-укр. землях у міжвоєн. період демогр. дослідж. проводили у статист. комісії при НТШ у Львові, Укр. наук. Інституті у Варшаві, а в еміграції (Чехо-Словаччина) — на каф. статистики і Д. УВУ та в Укр. госп. академії (С. Рудницький, В. Кубійович, В. Садовський, Т. Олесевич, П. Петель, О. Чубенко та ін.).

Соц.-екон. ситуація і політ. клімат у СРСР на поч. 1930-х рр. не сприяли подальшому розвитку Д. в УСРР. У лютому 1930 припинила існування ЦСУ УСРР, а держ. статистика підпорядкована органам планування. На катастроф. погіршення демогр. ситуації в УСРР влада відреагувала засекреченням даних поточ. статистики насел. і забороною на публікації з цієї проблематики. За таких умов осн. зусилля укр. демографів на поч. 1930-х рр. були спрямовані на розроблення теор. і практ. аспектів прогнозування чисельності та складу насел. (Ю. Корчак-Чепурківський, М. Птуха, А. Хоменко). Через зумовлену штуч. Голодомором демогр. катастрофу 1932–33 ці прогнозні оцінки не мали практ. значення, однак їх цінність полягає у методол. і метод. підходах, використаних авторами. У 2-й пол. 1930-х рр. демогр. дослідж. в УРСР поступово згорнені. Інститут демографії і сан. статистики АН УРСР ліквідований 1938, а відомі вчені-демографи репресовані: розстріляні С. Остапенко, А. Хоменко, І. Вейцбліт, В. Рєзников, Ю. Масютин, на довгі роки опинилися в ув’язненні, а потім на засланні Ю. Корчак-Чепурківський, М. Трацевський та ін. Архіви, зібрані за 20 р. статист. і літ. матеріали, деякі вже підготовлені до видання результати дослідж. зникли з поч. війни 1941. Напрацювання укр. демографів у 1920–30-х рр. стали базою для подальшого розвитку вітчизн. Д. Був накопичений знач. теор. потенціал, особл. значення мала ідея комплекс. вивчення демогр. процесів, а також концепції, пов’язані з якіс. аспектами відтворення населення. Жорсткий політико-ідеол. контроль рад. тоталітар. режиму в 1930-х — 1-й пол. 1950-х рр. унеможливив проведення серйозних демогр. досліджень. У ці роки у рад. науці визначився напрям, представники якого заперечували не тільки саме існування Д., але й взагалі специфічні проблеми народонаселення. Місце наук. дослідж. посіли схоластичні теор. вправи, напр., на тему «соціаліст. закону народонаселення». Натомість в еміграції продовжував плідно працювати В. Кубійович, який у низці праць, зокрема «Територія й людність українських земель» (Л., 1935), «Географія України і сумежних країв» (Краків; Л., 1943), на основі нових статист. даних описав характерні демогр. особливості українців; у «Атласі України» (Л., 1937) і 3-х томах «Українського статистичного річника» (Варшава; Л., 1934–38) окреслив найважливіші демогр. проблеми; разом із М. Кулицьким уклав точні етногр. карти України.

Хрущов. «відлига» сприяла відновленню дослідж. у галузі Д. в СРСР. Допомогла також підготовка Всесоюз. перепису насел. 1959, на який нарешті зважилося нове керівництво КПРС (таких переписів у СРСР не було починаючи від 1939), і публікація його результатів 1962–63. Отже, гол. ініціаторами розвитку демогр. дослідж. (у першу чергу приклад.) стали виконавчі владні структури. З відновленням дослідж. гостро постала проблема дефіциту висококваліфіков. демографів. Їх підготовку через аспірантуру розпочали в Інституті економіки АН УРСР, Раді з вивчення продуктив. сил АН УРСР, провід. ВНЗах. Після закриття 1938 Інституту демографії і сан. статистики АН УРСР в УРСР до 1966 не було жодного спеціалізов. наук. підрозділу в галузі Д. Тільки у жовтні 1966 з ініціативи С. Ямпольського в Інституті економіки АН УРСР створ. відділ Д. (кер. — В. Стешенко), який розпочав комплексні дослідж. проблем відтворення насел. УРСР на основі відновлення багатьох наук. традицій колиш. демогр. Інституту. З часом демогр. структурні підрозділи організовані у Раді з вивчення продуктив. сил АН УРСР (відділ проблем народонаселення та використання труд. ресурсів, кер. — В. Оникієнко), Гол. н.-д. та інформ.-обчислюв. центрі Держплану УРСР і в ін. великих н.-д. та проект. інституціях і провід. ВНЗах. Таким чином, в УРСР за короткий час була сформована потужна демогр. служба, здатна вирішувати складні наук. і практ. завдання. За рівнем розробленості демогр. проблем містобудівництва та рай. планування УРСР посідала одне з провід. місць у СРСР. Наукові дослідження у галузі Д. 1960–80-х рр. охоплювали широке коло проблем комплекс. міждисциплінар. вивчення насел. УРСР. Прискорений розвиток заг. теорії насел. як наук. напряму в СРСР припав на 1960-і рр. Одними із перших його фундаторів стали провідні укр. демографи — В. Стешенко, В. Піскунов, А. Вишневський, Л. Чуйко, А. Товкун, А. Загробська, А. Перковський. У 1960–80-х рр. демографи УРСР висунули низку теор. положень, що стосувалися закономірностей відтворення насел., істор. концепції його розвитку, механізму взаємодії соц.-екон. і демогр. розвитку, проблем демогр. політики тощо. Значну увагу вони приділяли уточненню предмета Д. та її осн. понять, а також формуванню категорій, що відображають міждисциплінарну специфіку об’єкта досліджень. Вивчення проблем природ. руху насел. здійснювалося у теор. і приклад. аспектах. Характерна особливість останніх — посилена увага до демогр. дослідж. у регіон. плані, комплекс. аналізу чинників природ. руху, розроблення інтеграл. показників відтворення населення. У результаті дослідж., проведених у відділі Д. Інституту економіки АН УРСР, вивчені осн. елементи демогр. ситуації, виявлені тенденції природ. руху насел. і їх причини, визначені особливості відтворення міськ. і сільс. насел., встановлені регіон. відмінності природ. руху насел. у повоєнні роки. Всі ці питання висвітлені у вид., що започаткували створення багатотом. демогр. історії України, періодизація якої пов’язана із заг. переписами насел. 1959, 1970, 1979, 1989. Вагомий внесок у розвиток укр. Д. зробили фахівці н.-д. центрів соц.-гігієн. напряму системи Міністерства охорони здоров’я і ВНЗів мед. профілю, які виявили довготривалі негативні тенденції у динаміці смертності та тривалості життя; з’ясували їх причини і наслідки; запропонували наук. обґрунтовані заходи, спрямовані на поліпшення медико-демогр. ситуації (П. Грабовський, В. Войтенко); встановили регіон. особливості актив. довголіття і здоров’я довгожителів, відмінності щодо довголіття та здоров’я довгожителів і чинники, що обумовлюють істотну перевагу жін. довголіття (Н. Сачук, Ю. Пакін). Вплив міграції на природ. рух насел., механізм взаємозв’язків між міграцією і освітою дослідили А. Загробська, А. Товкун, О. Хомра, організов. переселення — А. Загробська, маятник. міграцію — І. Прибиткова. Комплексне вивчення міграц. процесів висвітлене у дослідж. В. Оникієнка, В. Поповкіна, О. Хомри, міграції сільс. насел. — Ю. Краснощока, К. Якуби, О. Березюка. Закономірності й тенденції еволюції статево-вікової структури насел. дослідили С. Пирожков, В. Стешенко, І. Коваленко. У результаті вивчення процесів старіння насел. виявлені його регіон. особливості в Україні, взаємозв’язки з ін. демогр. процесами, уточнені медико-демогр. і соц.-екон. наслідки старіння (В. Стешенко, Н. Сачук, С. Пирожков та ін.). Вивчення екон.-демогр. зв’язків проводилось на базі розрахунк. моделей і конкрет. соц.-демогр. обстежень, внаслідок чого розроблена методика комплекс. оцінки демогр. структур на основі побудови повікових пірамід виробництва і споживання та виконані відповідні обчислення (С. Пирожков та ін.). Демоекон. напрям посідав чільне місце у дослідж. демографів Інституту економіки АН УРСР, які вивчали проблеми економіки галузі дошкіл. виховання дітей, економіки сім’ї, роль праці у демопроцесі тощо (В. Стешенко, В. Піскунов, Л. Чуйко, В. Нікітенко, Л. Слюсар, І. Курило). Довгострок. територ. демогр. прогнози розробляли переважно співроб. Гол. н.-д. та інформ.-обчислюв. центру Держплану УРСР, Інституту економіки АН УРСР і Ради з вивчення продуктив. сил АН УРСР. Вивчення процесів відтворення насел. і труд. ресурсів проводилось комплексно — одночасно досліджувались природ. рух і міграція насел., його статево-вікова структура, а також формування труд. ресурсів. У метод. плані осн. увага приділена застосуванню матем. методів. У 1970–80-х рр. розроблена низка прогнозів щодо зміни насел. України та її регіонів на періоди: 1966–90, 1971–2001, 1980–2010, 1990–2020 (В. Оникієнко, І. Коваленко, В. Кашка, У. Сорока). Демографи Інституту економіки АН УРСР (В. Стешенко, В. Піскунов, О. Палій) 1968 розробили демогр. прогноз для України на період до 2000, який є першою у респ. спробою розроблення багатоваріант. розрахунків на основі різних демогр. гіпотез під впливом склад. комплексу соц.-екон. умов (аналог. дослідж. проведені також 1974). У Раді з вивчення продуктив. сил АН УРСР у 1970-х рр. проведені розрахунки сімей. структури насел. у міських поселеннях і сільс. місцевості на 1980 і 1990. У 1970-х рр. демографи Інституту економіки АН УРСР розпочали вивчення фіксов. масиву молодих сімей, що дозволило виявити низку важливих закономірностей формування шлюб. структури і розвитку молодої сім’ї (Л. Чуйко); у 1980-х рр. досліджували проблему підвищення рівня використання труд. потенціалу жінок і насел. пенсій. віку. Проблематику труд. потенціалу опрацювали С. Пирожков, В. Стешенко, В. Піскунов, Е. Лібанова, В. Оникієнко, В. Нікітенко, О. Палій, М. Трубенко, С. Бандур, О. Хомра, В. Онищенко, М. Шаленко, І. Білокінь. Демогр. закономірності формування труд. потенціалу на етапах життєвого циклу людини вивчали львів. вчені М. Долішній, С. Злупко та ін. В. Стешенко, В. Піскунов, С. Пирожков, Е. Лібанова, В. Оникієнко, Л. Чуйко, О. Хомра, А. Загробська, В. Нікітенко розробили теор. і приклад. аспекти демогр. політики стосовно народжуваності, смертності, шлюбності, міграції насел. тощо; В. Огоновський, П. Пустоход, О. Компан, М. Крикун, А. Перковський, С. Копчак, В. Копчак, Ф. Шевченко дослідили демогр. історію України 17–20 ст. Ще одним важливим напрямом у діяльності укр. демографів у цей період стало опрацювання неопубл. демогр. спадщини, започатковане В. Стешенко. Так, завдяки їй надруковані цінні демогр. розвідки Ю. Корчака-Чепурківського, А. Хоменка, С. Томіліна. Укр. Д. у 1960–80-х рр. мала значні здобутки, однак порівнял. аналіз її розвитку у світ. контексті свідчить про те, що це був період екстенсив. розвитку — найбільшого поступу досягнуто в емпірич. і приклад. демогр. дослідженнях. За всіма осн. показниками, що характеризують інтенсивність і розмах дослідж. проблем відтворення насел. (кількість науковців, спец. наук. установ і спеціалізов. наук. вид.), УРСР, як і СРСР загалом, значно відставала від розвинутих країн світу. Багато труднощів долали дослідники, які намагалися об’єктивно вивчити етнодемогр. відносини. Низка імен вітчизн. демографів (С. Остапенка, В. Кубійовича та ін.), а також ім’я основоположника укр. геополітики С. Рудницького залишалися під забороною. Водночас на еміграції окремі проблеми народонаселення у повоєн. період досліджували В. Кубійович, А. Жуковський, А. Романюк, Д. Соловей, З. Кузеля, О. Воловина та ін.

Після проголошення незалежності України 1991 склалися більш сприятливі умови для розвитку Д. Відпали численні ідеол. та інформ. табу, докорінно змінився інтелектуал. клімат. Укр. Д. вийшла з міжнар. ізоляції, отримала допомогу і підтримку світ. спільноти. Однак докорінних змін у відношенні суспільства та держави до гол. демогр. проблем України і їх вивчення не сталося, а серйозний попит на демогр. інформацію суттєво не підвищився. Перехід до нових соц.-екон. відносин супроводжували глибокі кризові явища в усіх сферах життя укр. соціуму. В цих умовах зусилля демографів були спрямовані на вивчення затяжної демогр. кризи, її причин, наслідків і шляхів подолання (В. Стешенко, В. Піскунов, С. Пирожков, Е. Лібанова, Л. Чуйко, О. Хомра, І. Курило, Н. Левчук, О. Макарова, О. Позняк та ін.). Продовжені комплексні дослідж. актуал. проблем відтворення насел. України на сучас. етапі, зокрема несприятливої динаміки осн. демогр. процесів (шлюбності, народжуваності та смертності); знач. поступу досягнуто у вивченні соц.-екон. структури насел. України та закономірностей її трансформації у період ринк. перетворень; виявлені гол. закономірності істор. еволюції соц.-екон. структури насел., її сучасні особливості; проаналізовані демогр. наслідки трансформації соц.-екон. структур. Значне місце у роботах укр. науковців посідають проблеми міграції насел. (О. Хомра, О. Малиновська, Е. Лібанова, О. Шульга, О. Позняк, Т. Петрова, М. Романюк та ін.), демогр. прогнозування (С. Пирожков, В. Стешенко, Е. Лібанова, О. Макарова, О. Хомра, О. Позняк, О. Рудницький, А. Стефановський та ін.), демоекології (В. Стешенко, С. Злупко, Г. Глуханова, І. Курило, М. Омельянець та ін.), демоурбаністики (Г. Глуханова, Ю. Пітюренко, А. Степаненко та ін.), вивчення демогр. втрат України внаслідок соц. потрясінь у 1-й пол. 20 ст. (С. Пирожков, А. Перковський, С. Кульчицький, О. Лавер, О. Рудницький та ін.), етнодемографії (В. Наулко, О. Пономарьов, В. Горленко, Ю. Гошко, В. Скуратівський, С. Павлюк), палеодемографії (П. Толочко, О. Кислий та ін.). Для координації комплекс. дослідж. проблем насел. і підвищення заг. наук. рівня демогр. роботи 2002 у Києві створ. Демографії та соціальних досліджень Інститут НАНУ. Його створення обумовлене нагал. потребою розроблення наук. засад і обґрунтування дієвих заходів політики держави, спрямованих на невідкладне вирішення гострих соц.-демогр. проблем в Україні. У контексті цих програм. завдань гол. увага укр. демографів акцентована на дослідж. причин затяжної кризи у галузі відтворення насел., пошуку реал. шляхів пом’якшення її негатив. наслідків (В. Стешенко, С. Пирожков, Е. Лібанова, В. Піскунов, І. Курило, Н. Левчук, О. Позняк та ін.). Науковці Інституту С. Пирожков, Е. Лібанова, О. Макарова, О. Позняк, П. Шевчук підготували комплекс. демогр. прогноз для країни на період до 2050, який набув статусу офіц.; а також спільно з фахівцями ін. наук. інституцій і держ. установ розробили Концепції та Стратегії демогр. розвитку України на період до 2015, ухвалені КМ. В останні роки набуває розвитку співпраця укр. демографів з міжнар. і нац. наук. демогр. центрами, зокрема Міжнар. статист. Інститутом (Гааґа), Міжнар. Інститутом приклад. і систем. дослідж. (Відень), Нац. Інститутом демогр. дослідж. (Париж), Міжнар. Інститутом старіння (Мальта), Центром демографії та екології людини (Москва), Фондом народонаселення ООН. С. Пирожков разом із франц. демографами взяв участь у написанні фундаментал. наук. пр. «Mortalité et causes de décés en Ukraine au XXe siécle» («Смертність та причини смертності в Україні у XX сторіччі», Париж, 2003). Результати демогр. дослідж. публікують у міжвідом. зб. наук. пр. «Демографічні дослідження», ж. «Демографія та соціальна економіка», міжнар. і вітчизн. фахових період. виданнях.

Завантажити статтю