Діалектологія

ДІАЛЕКТОЛО́ГІЯ — роз­діл мовознавства, присвячений ви­вчен­ню діалектної мови (діалектів), її варіантності, територіальній диференціації, історії формува­н­ня мовно-територіальних утворень й окремих явищ, спів­від­ношен­ню та взаємодії з іншими формами існува­н­ня мови етносу — літературним стандартом, діалектами соціальними (жарґонами, арґо). Українську діалектологію поділяють на синхрон­ну (описову), історичну та соціальну.

Метою синхрон­ної діалектології (або діалекто­графії) є опис говірок на одному хронологічному зрізі їх функціонува­н­ня; окресле­н­ня гео­графії окремих одиниць діалектної мови чи їх обʼ­єд­нань, глибини структурної диференціації говірок; вияв закономірностей обʼ­єд­на­н­ня говірок у мовно-територіального утворе­н­ня вищого порядку — говори (діалекти), наріччя; зʼясува­н­ня діалектної основи літературної мови, взаємодії діалектної мови з іншими формами існува­н­ня мови етносу. Синхрон­на діалектологія становить сукупність даних про фонологічну, фонетичну, акцентуаційну і граматичну структури, а також словниковий склад окремих говірок, їх обʼ­єд­нань, межі пошире­н­ня окремих явищ і територіальний поділ діалектної мови. Основне джерело інформації синхрон­ної діалектології — від­повіді на діалектологічні про­грами, питальники, діалектні текс­ти, а також ті недіалектні текс­ти, які мають виразні говіркові риси; формою по­да­н­ня матеріалу є описи структури, мовні атласи, словники, текс­ти.

Мета історичної діалектології (власне діалектологія) — встановле­н­ня генезису, історичних змін фонетичних, акцентуаційних, граматичних, лексичних явищ діалектної мови; походже­н­ня говорів і наріч як одиниць діалектного поділу; вияв від­носної хронології діалектних явищ, архаїчних та ін­новаційних елементів структури говірок; здійсне­н­ня діалектного атрибутува­н­ня писемних памʼяток. Джерелами історичної діалектології є описова синхрон­на діалектологія, писемні памʼятки, свідче­н­ня ономастикону, споріднених мов та історії матеріальної і духовної культури етносу. Формою по­да­н­ня матеріалу є описи, мовні атласи. Синхрон­на й історична діалектології взаємоповʼязані. Елементи історичної діалектології часто наявні у синхрон­них описах. В українському мово­знавстві більшого роз­витку набула синхрон­на діалектологія. Найчастіше ви­вчають говірки суцільного пошире­н­ня мови та острівні, які функціонують серед діалектних масивів молдовської, румунської, угорської, словацької, польської, білоруської, російської, сербської, хорватської мов.

Соціальна діалектологія ви­вчає соціально-класову, професійну, вікову диференціації мови.

Початки української діалектології повʼязані з усві­домле­н­ням територіальної здиференці­йованості мови й виявлялися як спроби окреслити межі пошире­н­ня поодиноких (пере­важно фонетичних) явищ і від­носяться до 2-ї пол. 18 ст. (напр., «Черниговского намѣстничества топо­графическое описаніе с краткимъ гео­графическимъ и историческимъ описаніемъ Малыя Рос­сіи…» О. Шафонського, 1786; опубл. К., 1851). У 19 ст. інтерес до діалектології збільшився через загальне під­несе­н­ня етнології; свідче­н­ня про діалектні явища ще мали несистемний характер, були часто принагідні, по­дані без локалізації. Головні про­блеми діалектології на той час — встановле­н­ня діалектного поділу мови у тісному звʼязку з генезою мови в цілому та окремих діалектів, поясне­н­ня генези діалектних явищ. Зʼясува­н­ня діалектного поділу за­знавало еволюції від орієнтовного окресле­н­ня наріч і діалектів (М. Максимович, Я. Головацький, О. Потебня) до скла­да­н­ня першої діалектологічної карти (К. Михальчук, 1871; опубл. у пр. «Нарѣчія, поднарѣчія и говоры Южной Рос­сіи въ связи съ нарѣчіями Галичины» // «Тр. Этногр.-статистич. экспедиции въ Западно-Рус­скій край. Юго-запад. отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія / Собрал П. П. Чубинскій», С.-Петербург, 1872); згодом змінилися обсяг і характер матеріалу — від принагідної фіксації до його систематичного запису за питальниками, від обстеже­н­ня невеликих мовних територій до охопле­н­ня української діалектної мови як цілості.

На під­ставі зі­ставних фонетичних і морфологічних даних К. Михальчук виділив три наріч­чя — поліське, українське, червоноруське (русинське чи русняцьке), окреслив їхні зовнішні межі і внутрішню диференціацію на менші мовно-територіальні утворе­н­ня. Пізніше цю про­блему роз­вʼязували залежно від вихідних принципів діалектної класифікації і використовуваного матеріалу (у працях О. Соболевського, членів Московської діалектологічної комісії, В. Ганцова, І. Зілинського, Ф. Жилка).

На сучасному етапі роз­витку української діалектології прийнято поділ на три наріч­чя — північне (поліське), пів­ден­но-східне і пів­ден­но-західне. Про­блемі діалектного поділу, окреслен­ню меж пошире­н­ня діалектів та їх роз­межуван­ню присвячено лінгвогео­графічні праці, зокрема «Atlas językowy dawnej Łemkowszczyzny» З. Штібера (т. 1–8, Łódź, 1956–64), «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика» Й. Дзендзелівського (т. 1–3, Уж., 1958–93), «Atlas gwar bojkowskich» (т. 1–7, Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdansk; Łódź; 1980–91), «Лінгвістичний атлас Нижньої Припʼяті» Т. Назарової (К., 1985), «Атлас української мови» (т. 1–3, К., 1984–2001), «A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects Ukrainian Language» Я. Ріґера (Warszawa, 1996); а також комплекси карт у моно­графічних описах діалектів: «Діялектологічний нарис Полтавщини» П. Бузука (К., 1929), «Українські говори Під­карпатської Руси і сумежних областей. Ч. 1. Звучня і морфологія» І. Панькевича (Прага, 1938), «Gwary ukraińskie Tarnopolszczyzny» К. Дейни (Wrocław, 1957).

На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. роз­почалося інтенсивне укла­да­н­ня спеціальних про­грам, за якими збирали б діалектний матеріал (найдокладнішою була «Про­грама для збира­н­ня діалектних одмін української мови» К. Михальчука та Є. Тимченка, 1909; її варіант — «Про­грам­ма для собирания особен­ностей малорус­ских говоров» К. Михальчука й А. Кримського, 1910; короткі про­грами О. Синявського, 1924; 1927; Є. Тимченка, 1925; Діалектол. комісії УАН, 1926; пізніше — «Про­грама для збира­н­ня матеріалів до Діалектологічного атласу української мови» Б. Ларіна та ін., 1948; 1949; «Про­грама для збира­н­ня матеріалів до Лексичного атласу української мови» Й. Дзендзелівського, 1984; 1987; усі про­грами опубліковано в Києві); створено низку регіонально зорієнтованих тематичних питальників для фіксації діалектного матеріалу. Оцінка фонетичного і морфологічного рівнів структури говірок як найбільш інформативних для виріше­н­ня про­блем діалектного поділу від­ображена у структурі більшості питальників. Збира­н­ня діалектного матеріалу за питальниками на­близило українську діалектологію до аналізу говірки як системи. У дослідже­н­нях найповніше по­дано інформацію про фонетику (пере­важно без викори­ста­н­ня екс­периментальних даних), менше — про граматику, синтаксис, просодію, частково — словотвір; лексичний матеріал ще не зведено у загальноукраїнський діалектологічний словник, його зафіксовано у словниках окремих говорів, зокрема у кн. «Словник поліських говорів» П. Лисенка (1974), «Матеріали до Лексичного атласу української мови. Прав­обережне Поліс­ся» М. Никончука (1979), «Словник бойківських говірок» М. Онишкевича (ч. 1–2, 1984; усі — Київ), «Словник говірок Нижньої Над­дні­прянщини» В. Чабаненка (т. 1–4, З., 1992), «Словник західнополіських говірок» Г. Аркушина (т. 1–2, Луцьк, 2000), «Słownik Huculski» Я. Яніва (Kraków, 2001), «Матеріали до Словника українських говірок Закарпатської області» (Київ, 2017).

Найпоширенішою формою по­да­н­ня діалектного матеріалу є опис, характер якого неоднаковий на різних мовних рівнях і спрямований на зʼясува­н­ня історичних змін у мові (зокрема у досліджен­ні «Опыт моделирования системы украинского диалектного языка. Фонологическая система» Л. Калнинь, Москва, 1973; «Сопо­ставительная модель фонологической системы славянских диалектов» Л. Калнинь та Л. Маслен­никової, Москва, 1981). Системним описом охоплено лише фонологічний рівень окремих говірок, на морфологічному рівні опис зведено до встановле­н­ня локальних типів парадигм слово­зміни та творе­н­ня окремих словоформ. Результатом досліджень у галузі описової діалектології стало зʼясува­н­ня просторової диференціації української мови, вияв репертуару функціонально чи генетично спів­від­носних одиниць. У галузі історичної діалектології зуси­л­ля науковців спрямовано на зʼясува­н­ня історії окремого діалектних явища, говору чи групи говорів, ареалогічного коментува­н­ня історичних змін мови, зокрема мовних рис писемних памʼяток. Важливішими серед праць з історичної діалектології є дослідже­н­ня закарпатського, гуцульського, покутського, середньонад­дні­прянського, середньополіського діалектів, зокрема ві­домі пр. «Нарис історії українських закарпатських говорів» І. Панькевича (Прага, 1958), «Очерки по истории закарпатских говоров» Л. Деже (Будапешт, 1967), «Діалект і літературна мова: Східнокарпатський і покутський діалекти, їх від­ноше­н­ня до української літературної мови» Б. Кобилянського (К., 1960); студії В. Німчука, Д. Гринчишина, І. Керницького, Л. Коць-Григорчук, О. Горбача; свідче­н­ня інших говорів залучають спорадично для зʼясува­н­ня явищ, зафіксованих памʼятками.

Дослідже­н­ня з української діалектології були зосереджені у Філологічній секції та Етно­графічній комісії НТШ, Українському науковому товаристві у Києві, Діалектологічних комісіях 2-го від­ділу РАН і ВУАН, Ін­ституті мово­знавства АН УРСР (Київ). Від 1990-х рр. цю роботу здійснюють в Ін­ститутах української мови (Київ) та україно­знавства (Львів) НАНУ, а також на україно­знавчих кафедрах університетів та ін­ститутів (зокрема й зарубіжних — Кракова, Любліна, Праги, Братислави, Кошіце, Мюнхена, Бухареста).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю