Діалог

ДІАЛО́Г (від грец. διάλογος — роз­мова, бесіда) — роз­мова між двома чи кількома особами. У мовознавстві Д. — різновид мовлен­нєвої комунікації у формі обміну висловлюва­н­нями-репліками. Для Д. типові змістовий (пита­н­ня–відповідь, пові­домле­н­ня–розʼясне­н­ня, додаток, заперече­н­ня, згода, оцінка; формули мовлен­нєвого етикету) і зумовлений ним структур. (лексико-грамат.) звʼязок реплік: «Ти Івана бачив?» — «Я в нього не був». Від­сутність такого звʼязку можлива при реакції мовця на ситуацію мовле­н­ня («Коли від­даси борг?» — «Від­ступися, машина їде».) чи на об­ставини, які не мають від­ноше­н­ня до даного мовлен­нєвого акту. Д. — первин­на форма мовного спілкува­н­ня, генеза якої сягає уснорозмов. сфери з притаман. їй тенденцією до економії мовних засобів. Їхній обсяг для забезпече­н­ня інформат. повноти Д. (крім невербал., візуально реалізованих ситуації, міміки, жесту, а також інтонації) тим менший, чим більше Д. зумовлений ситуативно й аперцепційно: «Ходім!» — «Брат?» (мовці минають дім). Поруше­н­ня цієї закономірності під­вищує екс­пресію висловле­н­ня лексико-синтаксич. по­вторами («Сьогодні будеш?» — «Сьогодні?» — «Сьогодні». — «Сьогодні в тебе?» — «У мене». — «Сьогодні буду».), що здатні, пронизуючи Д., сформувати з нього структурну цілісність; ступінь їх роз­горнутості непередбачуваний («Ти чудово знаєш, як треба поводитися, щоб не кинути тінь на прі­звище Українець». — «Добре… Я не кину тінь на прі­звище Українець».). Зовн. форма Д. (чергува­н­ня реплік) за від­сутності більшості типол. ознак живого мовле­н­ня властива і для філос.-публіцист. жанру (Д., дис­кусії, інтервʼю, «круглі столи» тощо). Принципу чергува­н­ня реплік дотримуються у полілозі.

У літературі Д. — роз­мова двох і більше персонажів у творі; основа драми, а в прозі — один із гол. типів викладу; зу­стрічається також у поезії, особливо в епіч. або ліро-епіч. жанрах. Функцію ситуації в Д. виконує автор. ремарка. Д. також називають літ. форму, бесіду чи полеміку на філос., морал., реліг., політ., естет. та ін. теми. Основоположник філос. Д. — Платон: у нього інтелектуал. бесіда стала методом спіл. осягне­н­ня істини. У ран­ньохристиян. літературі у формі Д. писали полем. і дидакт. твори. У середні віки поширені Д. душі з тілом, віри з ро­зумом. Роз­квіт Д. — епоха Від­родже­н­ня (Ф. Петрарка, Е. Рот­тердамський, Б. Фонтенель та ін.). У 17–18 ст. Д. — як літ.-естет. полеміка (М. Ломоносов, О. Сумароков, В. Жуковський, О. Пушкін). Пік популярності Д. — у Просвітництві й романтизмі, де Д. — метод викладу філос. і естет. ідей (Ґ. Лес­сінґ), в есе (П. Валері).

У філософії і психології під Д. ро­зуміють специфічну форму між­особистіс. взаємодії спів­розмовників як рівноправ. субʼєктів спілкува­н­ня з урахува­н­ням роз­біжності по­глядів, інакше спілкува­н­ня не набуде якості Д., стане роз­думами усамітненої людини (внутр. Д. — зі­ткне­н­ням і взаємодією різних по­глядів у сві­домості людини) чи монологом (антитезою Д.). Як обмін репліками Д. набув пошире­н­ня в античні часи: від Сократа у філософії (продовжили Платон, Ксенофонт, Ціцерон, Дж. Берклі та ін.) і психології існує т. зв. сократич. Д. — пошук істини через навідні пита­н­ня. У такому Д. партнери нерівні: істину шукає один спів­розмовник, Сократ її знає наперед і по­ступово під­водить спів­розмовника до правил. умовисновку. Новий по­гляд на Д. як процес особистіс. спілкува­н­ня сформувався на поч. 20 ст. (С. Кʼєркеґор, В. Дільтей, С. Франк, П. Флоренський, М. Бубер, М. Бахтін). У філос.-антропол. концепції М. Бубера суть людини роз­кривається тільки в діалогіч. від­ношен­ні її до ін. людини (я–ти), яке радикально від­різняється від монолог., пі­знавал., утилітарного (я–воно). Д. здійснюється між особистостями; особистість виникає тільки в Д.: лише через ставле­н­ня до ти я стаю собою, можу усві­домити себе як я. За М. Бахтіним, діалогічні стосунки наявні в усіх сферах люд. життя. Буття особистості — спів­бу­т­тя з іншими, але тільки в Д. особистість існує як особистість, і лише в Д. можна досягти її адекват. ро­зумі­н­ня: справжнє життя особистості не може бути обʼєктом ви­вче­н­ня, воно до­ступне тільки діалогіч. проникнен­ню в нього. Осн. атрибути Д. як між­особистіс. від­ноше­н­ня: свобода партнерів, їх взаємно ви­знана рівноправність і глибина особистіс. контакту, яким властиві взаєморо­зумі­н­ня, емпатія. Етика ви­знає Д. найповноцін­нішим способом спілкува­н­ня (ін. види — авторитар., маніпулятив., формальний — етично неповноцін­ні); декларує необхідність готовності до Д., певних навиків і комунікат. компетентності особистості, яка здатна ро­зуміти ін. по­гляди, пошук ком­промісу. Внутрішньо­особистіс. Д. дає змогу особистості зберегти цілісність, роз­вивається по горизонталі (між емоц. й інтелектуал. сферами, між різними аспектами я) та по вертикалі (між сві­домістю, під­сві­домістю, надсві­домістю). По­гляди М. Бубера та М. Бахтіна по­значилися на гуманітар. дисциплінах 2-ї пол. 20 ст., на екзистенціал. і гуманіст. психології, де побудову стосунків за принципом «Д. особистостей» роз­глядають як основу адекват. ро­зумін­н­ня ін. людини, можливість надавати психол. допомогу. На цій основі та постмодерніст. методології на зламі 21 ст. сформувався діалогіч. напрям у психології і науках про людину, в освіті, педагогіці. Приниципи Д. набувають більшого значе­н­ня у між­держ., між­нац. і між­конфес. стосунках. Актуал. для сучас. світу про­блема толерантності ви­значається здатністю до Д., сприйня­т­тям світу ін. людини, групи, культури, народу й умі­н­ням домовлятися на принципах рівноправності. Не­здатність до Д. спричиняє інтолерантність, ксенофобію.

Завантажити статтю