Абстракціонізм

АБСТРАКЦІОНІ́ЗМ (від лат. abstractiо (abstractionis) — віддалення) — напрям у мистецтві, образність якого ґрунтується на кольорі, лінії, формі та текстурі, а не на мотивах, запозичених із навколишньої реальності. У певних контекстах у такому значенні вживається поняття «нефігуративне мистецтво», «непредметне мистецтво», «нерепрезентативне мистецтво», «ненаративне мистецтво» і так далі.

Виникнення абстракціонізму в Європі напередодні Першої світової війни стало наслідком кризи ренесансної концепції мистецтва як об’єктивно-раціонального відображення фізичної реальності. Вже наприкінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століття всі найзначніші мистецькі течії — пуантилізм, фовізм, експресіонізм, кубізм, футуризм — підкреслювали прірву між мистецтвом та природою, вдаючись до абстрагування в зображенні об’єктів.

Засновником абстракціонізму вважається російсько-український художник Василь Кандинський, який у період 1910–1911 років почав працювати в манері «вільної живописної» абстракції. У 1912 році росіянин Михайло Ларіонов (родом з України) створив перші «районістичні» твори, проголосивши непредметність основою «районізму» — нового живописного стилю. У 1915 році український художник Казимир Малевич представив на виставці «0–10» тридцять дев’ять цілком непредметних творів, образність яких була зведена до початкових геометричних форм — прямокутника, кола (серед них відомий «Чорний квадрат»). Стиль цих творів визначається як «супрематизм».

У 1914 році російський та український конструктивіст Володимир Татлін створив свої рельєфи та контррельєфи, які стали першими зразками цілковитої абстракції в історії скульптури. У період 1915–1916 років у Києві художники Олександр Богомазов та Олександра Екстер під впливом «безсюжетного» народного мистецтва створили кубофутуристичний варіант абстракціонізму. У цей час осередком раннього європейського абстракціонізму стає Голландія — там починає активно діяти група митців «де Стайль» на чолі з Тео ван Дусбурґом та Пітом Мондріаном. Абстракція «де Стайль» розвивалася під впливом «неопластицизму» Піта Мондріана, основними принципами якого були горизонтально-вертикальна композиція та спрощення палітри до первинних кольорів.

У міжвоєнний період розвиток абстракціонізму значно уповільнився. Причиною цього було, з одного боку, встановлення репресивних режимів у Радянському Союзі та Німеччині, які засуджували абстракціонізм, з іншого — вихід на арену мистецтва нових потужних репрезентативних течій — сюрреалізму та «соціалістичного» (у Радянському Союзі) реалізму.

Після закінчення Другої світової війни абстрактне мистецтво знову стає центром уваги Заходу — у вигляді американської школи абстрактного експресіонізму. Джерелами творчості абстрактних експресіоністів були сюрреалізм із його ідеєю «автоматизму», абстракція Василя Кандинського, східний живопис та мистецтво давніх цивілізацій.

Основними представниками цього напряму були Джексон Поллок, Марк Ротко, Віллем де Кунінґ, Франц Кляйн, Барнет Ньюман. Традиційно їх поділяють на «художників жесту» (з ними пов’язаний термін «живопис дії»), основою експресивності для яких був спонтанний, емоційно насичений «жест», та «художників кольорового поля», що створювали абстракцію у вигляді цілісних кольорових плям або площин. Проте нині істотнішим видається спільне прагнення цієї групи митців тими чи іншими абстрактними засобами справити безпосередній потужний вплив на глядача, «замкнути» його в унікальному акті комунікації з твором мистецтва. Аналогічним за ідеями та їх втіленням до абстрактного експресіонізму у Сполучених Штатах Америки був європейський рух, відомий як ташизм. Абстрактний експресіонізм багато в чому зумовив подальший розвиток сучасного мистецтва, зокрема української абстракції 1990-х років.

В Україні у 1960-х роках були спроби відродити й розвинути в умовах андеґраунду ідеї абстракції 1920-х років. Серед художників, що в цей період працювали в напрямах геометричного, експресіоністичного, знаково-символістичного, мінімалістичного абстракціонізму, — К. Звіринський, Г. Гавриленко, В. Ламах, О. Соколов, Л. Яструб, В. Маринюк, А. Суммар, П. Бедзир, Л. Бедзир-Кремницька, В. Барський, Е. Котков, Ф. Юр’єв, О. Мінько, Р. Сельський та інші. «Кольорова ідея» захоплює Д. Дубовика, О. Павлова.

Як відомо, офіційна мистецька та літературна критика у Радянському Союзі протягом десятиліть вела шалену кампанію дискредитації абстракціонізму. Звинувачення в абстракціонізмі мало політичний відтінок (антинародність, «ворожа ідеологія»). Тому творчість шістдесятників не реалізувалась як повноцінний культурний феномен, а стала ідейним джерелом для молодшого покоління художників, творчість яких сформувала у 1990-х роках хвилю української абстракції та стала оригінальним і водночас органічним явищем української та світової культури двадцятого століття.

Сучасний український нефігуративний живопис продовжує перервану традицію українського абстракціонізму (означення «нефігуративний» є адекватнішим сучасному художньому матеріалові, ніж «абстрактний»). Попри всю неоднорідність проявів, третя хвиля української абстракції мала спільні передумови виникнення. Серед головних — послаблення та цілковите зникнення наприкінці 1980-х років жорстких обмежень з боку тоталітарної естетики; ідейна спадщина модернізму шістдесятників; інформаційний бум кінця 1980-х років — отримання необмеженого доступу до інформації про світові художні процеси та можливості входження в них.

Для багатьох митців звернення до формальних аспектів живопису мало значення звільнення від духу нещирості та художньої вторинності, який часто супроводжував соцреалістичний фігуратив і, подібно до ситуації авангарду двадцятих років, означало «очищення мови» мистецтва, пошуку його сутності та ціннісних засад. Уже від кінця вісімдесятих років Т. Сильваші водночас із близькими по духу митцями — А. Криволапом, М. Кривенком, Л. Маркосяном, М. Гейком, О. Животковим, С. Животковим та іншими — розробляє лінію «живописної пластики». На початку дев’яностих років п’ятеро художників — Т. Сильваші, О. Животков, М. Гейко, М. Кривенко, А. Криволап — утворюють групу «Живописний заповідник», діяльність якої спрямована на дослідження засад «чистої» живописної гармонії.

Близькою є ідейна основа співтворчості «пластиків» — П. Бевзи, П. Лебединця, О. Литвиненка. Формальні проблеми в цей час розробляють О. Павлов, І. Янович, В. Цюпко та інші. Водночас у більшості своїх версій сучасний український абстракціонізм поєднує формальні пошуки із серйозним смисловим навантаженням.

Ідея прояву «об’єктивного» в різноманітних версіях (Буття, Тайни, Метафізичного, Духовної Онтології, Бога, Світла тощо) є важливою компонентою живопису Т. Сильваші, В. Бажая, М. Гейка, О. Павлова, С. Савченка, О. Петрової. У О. Дубовика культурософська ідея «палімпсесту» як базова смислова одиниця зумовила сталу композицію — розкреслення квадрата полотна на чотири «світи». Основним для творчості І. Яновича, В. Бажая, П. Бевзи, П. Лебединця є «індивідуальний» елемент: пізнання об’єктивного крізь призму власної суб’єктивності. Як формальна, так і ідейна компонента сучасного нефігуративного живопису зазнала серйозного впливу філософії та мистецтва Сходу. Для частини нефігуративістів — М. Кривенка, І. Яновича, О. Животкова, О. Бабака, М. Малишка — близькою є чанська естетична традиція, зокрема принцип «мінімум засобів — максимум виразності», який знайшов вияв у свідомому обмеженні арсеналу художніх засобів. Про вплив східних традицій свідчить також зв’язок живопису Т. Сильваші, В. Бажая, І. Яновича, Є. Рахманіна з ідеями та практикою медитації, трансу, а також властиве деяким художникам перенесення акценту з об’єкта на процес творчості.

«Змістовність» сучасного українського нефігуративу виявляє його генетичний зв’язок із раннім українським абстракціонізмом. Загалом український нефігуратив вісімдесятих — дев’яностих років тяжіє до інтуїтивного підходу, в якому інтелектуальний досвід художника поєднується з вільною чуттєвістю. Міцний зв’язок з високою класичною традицією живопису, що є визначальною рисою третьої хвилі українського абстракціонізму, виявляється як у розумінні сутності та цілей мистецтва, переважанні станкової форми і традиційних засобів, так і в «елітарному» статусі сучасного українського нефігуративу.

Розмір шрифту

Абстракціонізм

Рекомендована література

Інформація про статтю