Материки

МАТЕРИКИ́. На планеті Земля нараховують 6 материків — Євразія, Північна Америка, Південна Америка, Африка, Антарктида, Австралія. Поширеним є синонім — «континенти». У фізико-географічному аспекті материками називають великі за площею ділянки суходолу, що з усіх боків омиваються океанами та морями, або ж з’єднані з іншим материком вузьким перешийком (Північна Америка та Південна Америка, Євразія та Африка); у геологічному — материками вважають великі, цілісні частини земної кори з відповідним типом глибинної будови (материк. земною корою), тому до них зараховують і затоплені водою відносно невеликі за площею шельфові ділянки, збудовані також материковою земною корою; у геотектонічному аспекті вживають поняття «материкові виступи», що разом з океанічними западинами є основними найбільшими елементами планетарної будови земної кори. Межу між материковим виступом та океанічною западиною, зазвичай, проводять ізобатою (глибиною) 3500 м. З геологічного погляду, материки є більшими за площею і географічно до них входять острови окраїнних морів.

Останнім часом переважно з геологічних міркувань виділяють ще один материк, що бл. 70 млн років тому відділився від Австралії і більша частина якого перебуває під водою, а решту складає суходіл Нової Зеландії та навколишніх островів. Материки відрізняються за низкою морфометричних параметрів (див. Табл.).

Вони мають певні закономірності, т. зв. географічні гомології, у розміщенні, будові та рельєфі. Головні серед них:

• антиподальність материків та океанів — будь-якому материку або їхній сукупності протистоїть океан або його частина;
• антисиметричність півкуль — північна півкуля є материковою (71° пн. широти (пн. круг-полярна паралель) відділяє північну материкову півкулю від океанічного елемента-включення Північного Льодовитого океану), південна півкуля — океанічною (71° пд. широти (пд. круг-полярна паралель) відмежовує південну океанічну півкулю від материкового елемента-включення Антарктиди), також вважають океанічною західну півкулю, а східну — материковою (меридіан 105°сх. д. — 75° зх. д. є теор. межею між сх. материк. та зх. океанічними півкулями і має назву «епейрогенічний меридіан»;
• попарне з’єд­нання материків — південні й північні материки (крім Антарктиди) розташовані парами: Пн. Америка — Пд. Америка, Азія — Австралія, Європа — Африка, південні материки в зазначених парах зміщені відносно північних на Сх.;
• клиноподібна форма материків — звуження їхніх південних частин, оскільки майже всі материки мають форму трикутників, гострі вершини яких обернені на Південь, що визначає максимальну видовженість материка з Півночі на Південь (прикладом цього є т. зв. півос­т­рови-мікроконтиненти Євразії — Аравійський, Індостан, Індокитай);
• S-подібна форма меридіонально витягнутих оро­­графічних структур (материкових пар, гірських поясів, наприклад г. Кордільєри-Анди);
• різний характер розчленованості західного та східного узбережжя материка — на Заході знаходяться великі затоки, на Сході — виступи, берегова лінія на південних материків відносно прямолінійна (наявних півостровів та островів мало), на Півдні — надзвичайно порізана, багато островів та півостровів на узбережжі;
• гіпсометрична гомологія — у смузі між паралелями 20–40° пн. та пд. широти зосереджені найбільші гірські масиви на континентах і найглибші депресії (западини) в океанах (найвищі гори розташовані на периферії материка, рівнини — в їх центр. частинах, в океанах — зворотне співвідношення).

Загальний розподіл материків та океанів на поверхні Землі характеризується низкою т. зв. критичних паралелей та меридіанів: найбільша протяжність суші вздовж паралелі — на широті 62° пн. широти (епейрогенічна паралель); найбільша протяжність вод. поверхні океану вздовж паралелі — на широті 62° пд. широти (таласогенічна паралель); найбільша протяжність суші вздовж меридіана — 105° сх. д. — 75°зх. д. (епейрогенічних меридіан); критичних меридіан 15° сх. д. — 165° зх. д. проходить через центри Тихого океану та Африки; найбільші гірські масиви знаходяться вздовж гірських меридіанів 60° сх. д. –120° зх. д. і 150° сх. д. — 30° зх. д.; альпійський пояс горотворення проходить уздовж орогенічної паралелі 35° пн. широти. На поверхні Землі материки утворюють два ряди суходолу: екваторіальний (Африка, Австралія, Пд. Америка) та північний (Пн. Америка, Євразія), поза якими залишається Антарктида. Географічне розташування материків відображає історію розвитку літосфери загалом, пояснює їхню геологічну спорідненість.

Формування сучасного вигляду материків було складним процесом. Відповідно до теорії неомобілізму (за якою провідна роль у формуванні розподілу континентів на планеті належить горизонт. переміщенням літо­сфер. плит), тривалий час геологічної історії Землі континенти періодично (кожні 400–600 млн р.) групувалися у єдиний материк, останнім із яких став суперматерик Пангея, що складався з двох протоматериків — Лавразії та Гондвани. Сучасні південні материки — це частини Гондвани. Північні материки в той час були об’єднані в ін. материк — Лавразію. Між ними в па­леозої та мезозої існувала система великих морських басейнів океану Тетіс, що простягався від Пн. Америки через Європу, Передню Азію, Гімалаї в Індокитай. У неогені на місці океану Тетіс виник альпійський гірський складчастий пояс. Перший розкол Гондвани відбувся на межі тріасу та юри, відокремилася Афро-Америка, згодом від Африки відійшла Пд. Америка. На рубежі крейдяного періоду та палеогену Індостан. брила підійшла до Азії, Антарктида відійшла від Австралії. Розкол Лавразії на два материки — Євразію та Пн. Америку — відбувся в середині мезозою. Відтоді в загальних рисах існує сучасний розподіл материків. Форму материків (меншою мірою) та конфігурацію (більшою мірою) їх берегової лінії визначали наступом (трансгресіями) та відступаннями (регресіями) морів. У четвертинному періоді їхні максимуми зафіксовано в епохи глобальних потеплінь та похолодань.

Завантажити статтю